Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іолана Тимочко (1991) /
Вірші
Біженець
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Біженець
-1-
Тут від зими до зими стає важче вижити.
Звичка ходити швидко вночі і ввечері
не викликає сміху з тих пір, як вийшло так,
що довелось рятуватися тільки втечею
від чогось начебто дикого й чужорідного,
що вибиває ґрунт з-під твоєї колії.
Жаль, що тобі не вистачило терпіння
впоратися із силою власних спогадів.
-2-
Рік, що почався з бурі, вогню і відчаю,
ні, не закінчується очікуваною тишею.
Знову зима – пора проти когось свідчити,
знову нестерпне бажання курити і знищувати.
Там, за межею – усе, що не повернути, бо
чорна земля плюється ув очі попелом.
Нова оселя – з одним випадковим попутником,
нове уміння – упевнено автостопити.
Місто, що й досі від шоку ще не оклигало,
мовчки зализує рани й приречено кривиться.
Тіло його, пошматоване болем і вибухами,
вже не здивує своєю старечою висохлістю.
Попіл на віях – типово по-новорічному,
темні під'їзди й двори – тимчасовий прихисток.
Місто, здається, тактовне й по-своєму ввічливе:
твоє ім’я зі списку чужих не викреслить.
-3-
Кожна дорога додому давно відрізана
з тих пір, як довелось рятуватись втечею
з чорним наплічником (скромним пайком провізії,
книжкою, плеєром). Навіть зібрати речі
в тебе не вийшло. Кота загубили потім вже –
при пересадці. Собака утік раніше.
Де він тепер? До кого прибився сторожем?
Як його звати? А… Байдуже… Якось по-іншому.
-4-
Кожного вечора стомлено очі заплющувати,
викинути з голови всі думки про повернення,
може, згадати про кількість вхідних і пропущених,
порахувати скелетів у шафі і демонів
замість овечок. Якщо пощастить, задрімати – і
хай би на цьому нічні посиденьки завершились.
Тільки ж не вийде нічого – занадто багато
у тобі такого, що вилізе боком. А зрештою,
хай собі лізе, до біса, лише б не загострювалось
і не приводило замість домівки на згарище.
Що це? Розплата за те, що не стримався й осторонь
не залиши́вся, бо жити, дощенту випалюючи
залишки совісті, досі не вмієш? Питання без відповіді –
ще одне з тих, що не дасть тобі спокою ввечері.
Знаєш, цікаво, скільки минуло днів з тих пір,
як довелось перестати пливти за течією?
23.12.2014
Тут від зими до зими стає важче вижити.
Звичка ходити швидко вночі і ввечері
не викликає сміху з тих пір, як вийшло так,
що довелось рятуватися тільки втечею
від чогось начебто дикого й чужорідного,
що вибиває ґрунт з-під твоєї колії.
Жаль, що тобі не вистачило терпіння
впоратися із силою власних спогадів.
-2-
Рік, що почався з бурі, вогню і відчаю,
ні, не закінчується очікуваною тишею.
Знову зима – пора проти когось свідчити,
знову нестерпне бажання курити і знищувати.
Там, за межею – усе, що не повернути, бо
чорна земля плюється ув очі попелом.
Нова оселя – з одним випадковим попутником,
нове уміння – упевнено автостопити.
Місто, що й досі від шоку ще не оклигало,
мовчки зализує рани й приречено кривиться.
Тіло його, пошматоване болем і вибухами,
вже не здивує своєю старечою висохлістю.
Попіл на віях – типово по-новорічному,
темні під'їзди й двори – тимчасовий прихисток.
Місто, здається, тактовне й по-своєму ввічливе:
твоє ім’я зі списку чужих не викреслить.
-3-
Кожна дорога додому давно відрізана
з тих пір, як довелось рятуватись втечею
з чорним наплічником (скромним пайком провізії,
книжкою, плеєром). Навіть зібрати речі
в тебе не вийшло. Кота загубили потім вже –
при пересадці. Собака утік раніше.
Де він тепер? До кого прибився сторожем?
Як його звати? А… Байдуже… Якось по-іншому.
-4-
Кожного вечора стомлено очі заплющувати,
викинути з голови всі думки про повернення,
може, згадати про кількість вхідних і пропущених,
порахувати скелетів у шафі і демонів
замість овечок. Якщо пощастить, задрімати – і
хай би на цьому нічні посиденьки завершились.
Тільки ж не вийде нічого – занадто багато
у тобі такого, що вилізе боком. А зрештою,
хай собі лізе, до біса, лише б не загострювалось
і не приводило замість домівки на згарище.
Що це? Розплата за те, що не стримався й осторонь
не залиши́вся, бо жити, дощенту випалюючи
залишки совісті, досі не вмієш? Питання без відповіді –
ще одне з тих, що не дасть тобі спокою ввечері.
Знаєш, цікаво, скільки минуло днів з тих пір,
як довелось перестати пливти за течією?
23.12.2014
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
