ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.07
18:44
«Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
«Ані разу не спадало на думку».
«А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напі
2024.05.07
12:18
Микола Біленький. 53 роки. Львів‘янин. Професійний клоун.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Мирохович Андрій (1978) /
Проза
мій перший Поет
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
мій перший Поет
хм, я зараз згадую ці передчуття, які нуртували глибоко під шкірою – і просто диву дивуюсь – чого я власне чекав, якої курвимами хтів. але тоді – о, то був культурний шок, але варто розуміти таку ось просту очевидність – я, певно як і всі тодішні насталітки з якимись претензіями на начитаність та неясними амбіціями своєї потенційної геніальності, на слово культура не хапався за парабелум тільки того, що парабелума в мене не було, але цідив крізь зуби «хуй вам», а шок – ну, хлопако, маєш розуміти, що шок то не шик – воно настільки особиста територія, що інші навіть не підозрять про таку девіацію.
але то таке. а тоді, переглянувши якісь незрозумілі газетні рядки про зустріч з відомим поетом Москальцем (спробуй зрозуміти ці емоції - так-так, тим самим Москальцем, який написав «а вона, а вона, сидітиме сумна, буде пити не п’яніти від дешевого вина», бля, та я під цю річ цілувався вперше, і ще мало не взагалі, тільки в той клас інша парочка приперлась і наталя втекла, а потім не хотіла вже, навіть танцювати не хотіла, але то всьо фігня, я потім з оксаною зустрічався, ну от з нею власне і все, але під іншу пісню – звісно, я ще не знав Москальця як пронизливого автора, такого, як осінній вітер – розумієш, про що я – якщо в тебе тепле пальто, то він дуже приємний), яку проводив Неборак в межах проекту «Третє тисячоліття», і головне – такі зустрічі будуть тривати і подалі, ну в сенсі поетів будуть міняти, але Неборак проводитиме їх і надалі – зустрічі, очевидно, а не поетів – ото-то. уявлялось воно мені якось так – купа поетів, всі в джинсах, патлаті і з кільчиками в різних місцях, сидять в залі, курять і бухають, одночасно голосно читаючи свою поезію (а тоді я щиро вважав, що має бути Поезія – то ж творчість, крик душі і ще багато всякого) – так що уявлялось воно мені як якась суміш рок-фестивалю (тоді якраз Альтернатива справила на мене своє враження) та опису вечора поезії в Керуакових «Волоцюгах Дхарми» - з неодмінними великими пляшками дармового алкоголю, з яких п’єш і по-братськи передаєш далі, з рук в руки. Ну і звісно, вони нескінченні, а троха згодом виходить Неборак, зрозуміло що найп’яніший, це ж він той розумник, що придумав таку гарну причину зустрітись всім спраглим справжнього поетичного слова, і голосно декламує «я – літаюча голова» чи «я хочу ба-бу го-лу-бу бабуба бубабу» або ще щось таке драйвове. бентежило мене тільки місце – бля, ну який там драйв в музеї етнографії та народного побуту (здається, він так і досі називається), то ж сам розумієш – етнографія та побут, тим більше народний, не виглядав мені як предмет поезії.
скромно-стильна афішка неприязно повідомила мене, що в п’ятницю на 18 годину в межах проекту «Третє тисячоліття» буде зустріч з відомим поетом Мойсеєм Фішбейном. і ще якість бла бла бла (привіт, Ляшевська – то я в тебе навчився такого). кому той мойсей був відомий як поет я не знав – але до кола його поціновувачів не належав, хоча б з тої причини, що тільки з тої афішки дізнався про існування такої «непересічної постаті в українській літературі». але – тру ляля троля ля – жереб кинуто, рубікон перейдено – зараз п’ятниця, пів на шосту і робити нічого – ну, сам все розумієш – не на пари ж іти студенту, мені себто, все-таки, думав собі так, Неборак будь-кого не приведе (вже з тексту видно, що тоді власне Віктор Неборак і бентежив мою уяву – такий собі ідол, пан Базьо, богема і рок-н-ролл, ну і звісно – аспірант в устах венер – чаруюча перспектива на тоді – та й чого вже соромитись – і на тепер, хоч і не так нагально і всеохопно багнеться).
присутні в залі справили трохи бентежне враження – якісь цивіли в костюмах, жінки піся тридцяти (описку не став виправляти навмисне – так воно символічно), якісь прегарні молоді дівчата, яким я виразно нецікавий. все-таки, моя улюблена малинова футболка на два розміри більша потрібного, і курточка салатова з кремовими вставками, відповідно на розмір менша необхідного, виглядали достатньо – тут і слова потрібного не підберу, просто – виглядали і вже цього було достатньо.. мдя, думаю собі – ось воно направду, занепад культури високого штибу наочно, вона, висока культура, звісно, сповзає в прірву, але - фігня, во зараз Неборак як вийде, як звомпить щось таке драйвове – тоді й культури нахапаюсь, як песик бліх.
початок я пропустив – просто воно й так не особливо гамірно було, а тут всі просто замовкли і почали дивитись вперед. ну і я перестав розглядати присутніх – бля, не може бути – Неборак в чорному костюмі (!), білій сорочці (!!). добре хоч без краватки. біля нього взагалі невідомо хто – ще й в краватці. і взагалі, нічого той фацет на поета не схожий – він схожий на провінційного директора школи (будучи родом з маленького містечка, тоді я дуже полюбляв оце слово – провінційний, ще й намагався оте ццц протягнути якомого довшим). а краватка в нього взагалі, як в мого тата – ну і що він може написати? риторичне питання, та ясно, що якусь хуйню. не пішов тільки того, що сів здуру посеред ряду – ну і не хотілось тих поважних пань підіймати
я досі поезію на слух сприймаю дуже важко, мені направду важливим є проговорювати про себе, ставити свої наголоси та павзи, читати і перечитувати. тоді я й почув правильну фразу, яка трохи примирила мене з тим Автором (з прописною навмисне – то так і є): поет, який поважає своїх слухачів, більше шести віршів не читає. але то таке, я задрімав взагалі на третьому, чогось думається. що це була мініатюрка, дослівно не пам’ятаю – гугнити ліньки, щось про вусатий кат обняв малу мамамлакат. принаймні цю фразу я не забув.
не забув і ще один текст – точніше, з тексту пам’ятаю лише один рядок, але досі виразно відчуваю ці мурахи по шкірі, як волосся підіймається на руках, весь цей холодний дріж, весь розпач, гнів, ще якісь емоції – речі, які я так і не навчився передавати вербально.
ну, ти ж розумієш – я себе тоді уявляв таким цілком перспективним автором, знайомим показував – ті хвалили, деякі дуже. ну от, а в цю хвилину я залишився без творчого доробку, відповідно без вдячних читачів, але з виразно очевидним розумінням, що все оце моє писання не вартує цього рядка, і що мені треба буде прожити століття, або й декілька, щоб хоча б наблизитись до розуміння, як він це написав – і зовсім не факт, що мені пощастить бодай щось втямити.
решту вечора я сидів і заздрив – інколи я взагалі думаю, що заздрість – це моя основна пристрасть. от я так сидів собі тихо-тихо і заздрив чорно-чорно, сам розумієш, не маленький – на холєри б то я цьому чоловікові в такій яскравій краватці заздрив біло? ну і час від часу думав «хлопаки не плачуть хлопаки не плачуть» - ну, про що можна думати ще, коли бачиш, що твій дім, гарний затишний дім, зруйновано, мало того – навіть не навмисне, не цілеспрямовано, а так собі, ненароком, мимохідь, так ніби йдеш пляжем і випадково на замок з піску наступив, ну як тут від сліз втриматись, якщо то твій замок.
питаєш, який рядок так вразив мене? розумієш, тут така штука – я й рядка не пам’ятаю, якщо чесно, я перечитав всього Фішбейна і не знайшов того вірша, або не впізнав, я ж кажу – напівдрімав я. пам’ятаю тільки, там у кінці було слово погром. але до чого тут рядок, якщо я тобі серйозні речі повідаю.
але то таке. а тоді, переглянувши якісь незрозумілі газетні рядки про зустріч з відомим поетом Москальцем (спробуй зрозуміти ці емоції - так-так, тим самим Москальцем, який написав «а вона, а вона, сидітиме сумна, буде пити не п’яніти від дешевого вина», бля, та я під цю річ цілувався вперше, і ще мало не взагалі, тільки в той клас інша парочка приперлась і наталя втекла, а потім не хотіла вже, навіть танцювати не хотіла, але то всьо фігня, я потім з оксаною зустрічався, ну от з нею власне і все, але під іншу пісню – звісно, я ще не знав Москальця як пронизливого автора, такого, як осінній вітер – розумієш, про що я – якщо в тебе тепле пальто, то він дуже приємний), яку проводив Неборак в межах проекту «Третє тисячоліття», і головне – такі зустрічі будуть тривати і подалі, ну в сенсі поетів будуть міняти, але Неборак проводитиме їх і надалі – зустрічі, очевидно, а не поетів – ото-то. уявлялось воно мені якось так – купа поетів, всі в джинсах, патлаті і з кільчиками в різних місцях, сидять в залі, курять і бухають, одночасно голосно читаючи свою поезію (а тоді я щиро вважав, що має бути Поезія – то ж творчість, крик душі і ще багато всякого) – так що уявлялось воно мені як якась суміш рок-фестивалю (тоді якраз Альтернатива справила на мене своє враження) та опису вечора поезії в Керуакових «Волоцюгах Дхарми» - з неодмінними великими пляшками дармового алкоголю, з яких п’єш і по-братськи передаєш далі, з рук в руки. Ну і звісно, вони нескінченні, а троха згодом виходить Неборак, зрозуміло що найп’яніший, це ж він той розумник, що придумав таку гарну причину зустрітись всім спраглим справжнього поетичного слова, і голосно декламує «я – літаюча голова» чи «я хочу ба-бу го-лу-бу бабуба бубабу» або ще щось таке драйвове. бентежило мене тільки місце – бля, ну який там драйв в музеї етнографії та народного побуту (здається, він так і досі називається), то ж сам розумієш – етнографія та побут, тим більше народний, не виглядав мені як предмет поезії.
скромно-стильна афішка неприязно повідомила мене, що в п’ятницю на 18 годину в межах проекту «Третє тисячоліття» буде зустріч з відомим поетом Мойсеєм Фішбейном. і ще якість бла бла бла (привіт, Ляшевська – то я в тебе навчився такого). кому той мойсей був відомий як поет я не знав – але до кола його поціновувачів не належав, хоча б з тої причини, що тільки з тої афішки дізнався про існування такої «непересічної постаті в українській літературі». але – тру ляля троля ля – жереб кинуто, рубікон перейдено – зараз п’ятниця, пів на шосту і робити нічого – ну, сам все розумієш – не на пари ж іти студенту, мені себто, все-таки, думав собі так, Неборак будь-кого не приведе (вже з тексту видно, що тоді власне Віктор Неборак і бентежив мою уяву – такий собі ідол, пан Базьо, богема і рок-н-ролл, ну і звісно – аспірант в устах венер – чаруюча перспектива на тоді – та й чого вже соромитись – і на тепер, хоч і не так нагально і всеохопно багнеться).
присутні в залі справили трохи бентежне враження – якісь цивіли в костюмах, жінки піся тридцяти (описку не став виправляти навмисне – так воно символічно), якісь прегарні молоді дівчата, яким я виразно нецікавий. все-таки, моя улюблена малинова футболка на два розміри більша потрібного, і курточка салатова з кремовими вставками, відповідно на розмір менша необхідного, виглядали достатньо – тут і слова потрібного не підберу, просто – виглядали і вже цього було достатньо.. мдя, думаю собі – ось воно направду, занепад культури високого штибу наочно, вона, висока культура, звісно, сповзає в прірву, але - фігня, во зараз Неборак як вийде, як звомпить щось таке драйвове – тоді й культури нахапаюсь, як песик бліх.
початок я пропустив – просто воно й так не особливо гамірно було, а тут всі просто замовкли і почали дивитись вперед. ну і я перестав розглядати присутніх – бля, не може бути – Неборак в чорному костюмі (!), білій сорочці (!!). добре хоч без краватки. біля нього взагалі невідомо хто – ще й в краватці. і взагалі, нічого той фацет на поета не схожий – він схожий на провінційного директора школи (будучи родом з маленького містечка, тоді я дуже полюбляв оце слово – провінційний, ще й намагався оте ццц протягнути якомого довшим). а краватка в нього взагалі, як в мого тата – ну і що він може написати? риторичне питання, та ясно, що якусь хуйню. не пішов тільки того, що сів здуру посеред ряду – ну і не хотілось тих поважних пань підіймати
я досі поезію на слух сприймаю дуже важко, мені направду важливим є проговорювати про себе, ставити свої наголоси та павзи, читати і перечитувати. тоді я й почув правильну фразу, яка трохи примирила мене з тим Автором (з прописною навмисне – то так і є): поет, який поважає своїх слухачів, більше шести віршів не читає. але то таке, я задрімав взагалі на третьому, чогось думається. що це була мініатюрка, дослівно не пам’ятаю – гугнити ліньки, щось про вусатий кат обняв малу мамамлакат. принаймні цю фразу я не забув.
не забув і ще один текст – точніше, з тексту пам’ятаю лише один рядок, але досі виразно відчуваю ці мурахи по шкірі, як волосся підіймається на руках, весь цей холодний дріж, весь розпач, гнів, ще якісь емоції – речі, які я так і не навчився передавати вербально.
ну, ти ж розумієш – я себе тоді уявляв таким цілком перспективним автором, знайомим показував – ті хвалили, деякі дуже. ну от, а в цю хвилину я залишився без творчого доробку, відповідно без вдячних читачів, але з виразно очевидним розумінням, що все оце моє писання не вартує цього рядка, і що мені треба буде прожити століття, або й декілька, щоб хоча б наблизитись до розуміння, як він це написав – і зовсім не факт, що мені пощастить бодай щось втямити.
решту вечора я сидів і заздрив – інколи я взагалі думаю, що заздрість – це моя основна пристрасть. от я так сидів собі тихо-тихо і заздрив чорно-чорно, сам розумієш, не маленький – на холєри б то я цьому чоловікові в такій яскравій краватці заздрив біло? ну і час від часу думав «хлопаки не плачуть хлопаки не плачуть» - ну, про що можна думати ще, коли бачиш, що твій дім, гарний затишний дім, зруйновано, мало того – навіть не навмисне, не цілеспрямовано, а так собі, ненароком, мимохідь, так ніби йдеш пляжем і випадково на замок з піску наступив, ну як тут від сліз втриматись, якщо то твій замок.
питаєш, який рядок так вразив мене? розумієш, тут така штука – я й рядка не пам’ятаю, якщо чесно, я перечитав всього Фішбейна і не знайшов того вірша, або не впізнав, я ж кажу – напівдрімав я. пам’ятаю тільки, там у кінці було слово погром. але до чого тут рядок, якщо я тобі серйозні речі повідаю.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію