« Мы видим город Петроград
в семнадцатом году:
Бежит матрос, бежит солдат.
Стреляют на ходу».

С. Михалков

Культурної люстрації
ніхто і не чекав.
А декомунізації
великий час настав:
іти на ідолів-мамон
і буржуазний клас,
і узаконити закон
за інтереси мас.
І настає така пора –
за біди і війну
валити льоню* і петра**.
Для чого – бузину?
Чого не батю янека,
і дядю рибака,
і тьотю інку-анєчку
зміїного клубка?
І інші хай помучаться
на пенсії, як ми,
і може щось научаться,
як Юля між людьми?
Таке ніщо і нічиє
косити не з руки.
А пацифістові дає
уроки на роки.
Перевиховуйте його
атаками поем,
і може, чого доброго,
від совісті помре.
І може і у рашії
просвітяться уми,
і сядуть на парашу і
кумасі, і куми.
І буде у колонії
великий сракопад.
І впаде у агонії
Москва і Ленінград.
Валяли дурня пацани,
сугестій кам'яних.
Але у владі боввани
живіші за живих.
І їх не викуриш, зараз,
із іменем таким,
але на те і є указ
по шапці дати їм.
І опустіє п’єдестал,
оглянемось назад,
а там від Сяну по Урал –
увічнений солдат.
– І де комунізація? –
Не скаже отаман,
герой моєї нації –
останній з могікан.
І я побачу місто-сад
в сімнадцятих роках,
що називалось Падоград
багато літ назад.

                              16.05.2015

* – узагальнено на вибір одне із трьох,
** – те саме.