Середньо-пересічний українець
до мови української не звик
і як неперевершений умілець
її кусає, ну, і як тубілець,
з’їдає і прикушує язик.

Ха-ха, – російськомовна українка.
Хо-хо, – байдуже: він, вона, воно,
але усе це – Елла Людоїдка
відомого роману і кіно.

А у цієї й нації немає,
і нібито існує, чи живе,
і заодно помиї виливає
на неї. І себе не забуває,
любуючись у дзеркало криве,
яка вона учена і лукава
у челяді ворожої держави
і як їй все одно – і Крим, і Рим,
і те, що у війні за діло праве
її рятує воїн-пілігрим,
віддаючи за неї душу й тіло.
Але на це її душа плює,
а осоружне, підле й оголтіле
у неї, – православної, – своє.

Одна нудьга дивитися на неї,
упоєної місією тлі
присвоїти собі чужі трофеї
на ще не завойованій землі.

Московія її благословляє
і миром, і єлеєм умиває,
якщо вона, чи він, або воно,
не відаючи Божого закону,
ступає у чуже церковне лоно,
не бачачи, яке то є лайно.

Духовний сан ворожого владики
приховує, що то брехун великий.
Спокушена, не відає вона,
які вони нулі без одиниці
оці парафіяльні українці,
оця нудна затята сторона.

                              04.2015