Світанок зачепився за вікно їхнього вагончика – тихцем, лагідно, як та пір’їнка, підхоплена і згодом покинута вітром, колихався на їхніх очах, широко розплющених після сну. Вони нікуди не їхали, тільки в пам’яті миготіли тисячі будинків, дорожних знаків і запалених у нічну пору ліхтарів. Пам’ять зблискувала спіралеподібно, бо знову і знову вихоплювала з простору домівку кожного, про що призналися один одному, піддавшись ліричному настрою.
- Чух-чух, - пожартував старший, сивиною відмежований од молодих чоловік, ворухнувши вухами на нерухомій голові, - куди їдемо, салаго?
Молодший удвічі співмешканець у житловому вагончику не відповів одразу: з подивом, удруге після поселення, оглянув душову кабінку, туалет, кухню з електроприладами й безліччю посуду.
- Чух-чух, - передразнив старшого, ще краще вдаючи звуки потягу.
Одночасно сіли за стіл, накритий звечора, коли завітав до них поляк-роботодавець, власник цього незвичного житла пан Чіхо. Тоді погодили все, починаючи із зарплатні, випили за знайомство й години дві перекидалися в карти. Почергово програвали полякові, зумисне, за порадою хлопців-земляків, котрих тимчасово замінили в панському господарстві: розчулений перемогами в улюбленій грі пан розщедриться на аванс, лишень натякни на брак злотих у кишені.
-Чух-чух, - старшому згадалось популярне в Галичині «чухати» в значенні поспішно йти, дуже доречне в їхній ситуації.
Проковтнули залишки вечері, нашвидкуруч прибрали зі столу і в робочому одязі - на будівництво ферми. Години виснажливої праці тягарцями лягли на плечі, повисли на руках та ногах. Старший поглянув на небо.
- З півночі дощ наближається.
- А ближче до нас спогодилось, хай йому грець! - зітхнув молодший.
Посміхнулися, побрели до гурту з канапками – обідня перерва.
- Гербати?* Кави? – метушився біля них син роботодавця, десятилітній хлопчина з рудою чуприною й обличчям у ластовинні.
- Борщу, нашого українського, - пам’ять старшого зробила такий віраж, що навіть ударив йому в ніздрі приємний запах.
- Цо то? – ластовиння на обличчі хлопчини подалося вверх, розширилося, але хутко повернулося на місце.
- О, то казка, хлопче, - загомонів старший, - казка, яку можна зачерпнути ложкою й зачаруватися, бо живе вона спочатку в землі, а потім торкаються її руками, вкладають у неї частку душі – найсвітлішу, не споганену злобою, лихослів’ям чи іншою марою. Посмакуєш тією казкою – хочеться в інші казки повірити...
- Ніби й так... – сподобалось почуте молодшому.
З роботи повертались через містечко: туди у справі потрібно було шоферові. Зупинилися біля «Бедрьонки», магазину популярної в Польщі торгівельної мережі. Молодший нагадав старшому.
- Не мовити гучно в приміщенні – присоромлять... Культура!
- Басую.
- Пошепки басувати!
Ходили між продуктовими рядами, наповнили корзину делікатесами, порівняли співвідношення зарплат і цін в державі Євросоюзу та своїй рідній, похитали головами.
- Коли вже доєднаємося...
Натрапили на секцію з овочами.
- Приготую борщ! - вигукнув старший, жонглюючи червоним бурячком.
- Не галасуй! – застереження молодшого привернуло увагу гурту молодиків.
- Галасуй, галасуй, тут усі свої, - відчеканив хтось у шкірянці та джинсових штанах.
Спохопилися: як могли не помітити раніше земляків у типовому для них одязі, мімікою «то хмари, то сонечко», ходою «козак довго їхав верхи на коні». Таких не менше п’яти десятків у магазині, а поляків по закутках – кіт наплакав.
Повернулися у вагончик, насвистували знайомі мелодії: обидва з дитинства мали неабияку здібність до художнього свисту, та жоден не спробував сценічної долі. Котрась із мелодій розбурхала апетит менш досвідченого свистуна.
- Хочу трускавок, - проспівав.
- Себто полуниць, - донеслося з сусіднього ліжка.
- Так, панове поле поблизу – піду назбираю.
- Облиш, пан розсердиться, бо лишень достигають – червоних катма, - здалося, що ця репліка, закутана в бас, задзеленчала шибками.
- А мусить знати? – молодший гайнув за двері.
За чверть години миска з полуницями прикрашала їхніх стіл.
- Залий сметаною, розімни, - у басі з’явилися лагідні нотки.
- Слухаюсь! – козирнув спритник, - а декому варто пильнувати, щоб на гарячому... пан чи пані...
Старший зайняв пост знадвору під вікном, викурив цигарку, полюбувався березами, між якими прозорилася теплиця, парою породистих коней у загородці, виплеканих українцями для розваг господарів, і бігцем у вагончик.
- Ніхто не зайде, – всівся за стіл.
Полунична страва сповнила вагончик божественним ароматом, чоловіки взялися за ложки й оніміли – на порозі рекламувало весну обличчя в ластовинні, знайоме «цо то» бабахнуло, як бомба.
- Та то... український борщ, - вуха старшого ворухнулися так помітно, що хлопчина, реготнувши, забув, чим цікавився, але вже в наступну мить випалив.
- Дайте спробувати.
Їсти казку ложкою. В голові хлопчини ця химерна фраза вертілася безупинно, смішила й розважала, і тільки тепер, вечеряючи в українців, повірив у таку дивину, та так повірив, що побіг, попрощавшись, розповісти про неї матері.
- Чух-чух, - торкнувся старший потилиці молодшого, - влипли?
- Хтозна... Поляки полуниць зі сметаною та цукром не розмішують, в цій місцевості, принаймні.
Спочатку господиня рецепт українського борщу в них випрошувала, за якихось два-три дні вимагала в кожного зокрема наодинці, тицяючи в руки гроші. Відмовляли, а спокою не було й не було. Допоміг Стівенсон, відомий поет і прозаїк, дарма, що покійний: саме його непоступливі пикти, які забрали з собою в могилу таїну вересового меду, переконали безмежно добру, але настирливу полячку відстати від заробітчан і проникнутися повагою до їхньої життєвої позиції. Старший нестямно радів, що хоча б раз пригодився йому на заробітках фах учителя зарубіжної літератури...

*Чай.

2015р.