ТРЕТІЙ МОНОЛОГ ФАУСТА
Покинув я поля і луки,
Що у нічнім тумані сплять,
Ущухли в грудях люті муки,
I буйні пориви мовчать.
Душа стражденна просвітліла —
Благословен просвіток цей!
I знову в ній заговорила
Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!
Чом ти там на порозі гарчиш?
Ляж біля печі, треба зігріться...
Ось на подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв і петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозі крутій,
Тепер попав до мене в гості,
Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній
Знов світло лампи спалахне,
В моїй душі, добром натхненній,
Зринає видиво ясне.
Думки стають чіткі і стислі,
Надія лине в майбуття,
I знову, знов я зношу мислі
До потайних джерел життя.
Та цить же, пуделю! Твоє завивання
Не гармонує зі звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам відоме людське глузування
З високого всього,
З того, що в ньому не тямлять нічого;
Осміюють вони прекрасне все;
I ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,
В душі задоволення більше не чую...
Чом так швидко криниця висихає,
А мене знов спрага змагає?
Не раз таке було зі мною...
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вірою пройнятись,
Премудрістю понадземною,
Нам тільки Відкриття з'ясує світ.
Відкрию Новий Заповіт,
Відкрию текст прадавній знову,
Заглиблю в нього пильний зір
I цей священний первотвір
Перекладу на милу рідну мову.

Написано: «Було в почині Слово!»
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать!
Інакше треба зміркувать,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: «Була в почині Мисль!»
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль і світ, і нас створила?
А може, так: «Була в почині Сила!»
Пишу — і сумнів душу огорнув:
Я, мабуть, знову суті не збагнув...
Та світ свінув — не зрадила надія,
I я пишу: «Була в почині Дія!»
Коли ти хочеш тут сидіти,
Пуделю, то годі вити
I скавуліти!
Мені в роботі заважаєш,
Господаря так зневажаєш!
Хоч мені з кімнати
Прийдеться тікати,
Хоч гостю покажу поріг:
Біжи туди, звідкіль прибіг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомність трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира —
Росте, росте, як та гора,
Втрачає подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Він блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милостúв!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем.

Я звіра чарами зв'яжу,
Замову Чотирьох скажу:
Саламандро, блищи,
Ундіно, течи,
Сільфідо, подуй,
Кобольде, працюй! Той, хто не знає,
Щó в кожній стихії
Силу становить —
Той не здолає
Добрі й лихії
Духи замовить.
В огні розвійся,
Саламандро!
В воді розлийся,
Ундіно!
Блисни в повітрі промінно,
Сільфідо!
Дай дому поміч незмінно,
Incubus! Incubus!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всі чотири —
Нема їх в звірі...
Лежить і вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мій!
Та я ще нову
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак!
Його бояться
Всі ваші зроду.
Чому ж це ти наїживсь так?
Виплід триклятий!
Вмієш читати
Ім'я Несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп'ятого,
В віках осіянного?
Де ж він? За піччю он,
I вже вироста, як слон,
Заповнює весь покій,
Хоче узятись туманом...
Спускайся униз мерщій!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, мої не марні погрози,
Спалять тебе святії грози!
Не змушуй же
Вогонь троїстий лити!
Не змушуй же
Щонайсильніших чар ужити!


ХОР ДУХІВ

Щезніть, зникайте,
Темні склепіння!
Дивно привітне,
Ніжно-блакитне
Небо, сіяй!
Геть розпливайтесь,
Чорнії тучі,
Ви ж розгоряйтесь,
Зорі блискучі,
Сонце, заграй!

Діти небесні —
Духи чудесні,
Ласку несучи,
Тут пролітають,
Трепет жагучий
Скрізь викликають;
Звинні їх тіні
В барв мерехтінні
Землю вкривають
Там, де в альтанах
Пари коханих
В пристраснім млінні
Душі зливають.
Зелено-пишні
Лози буяють,
Грона розкішні
Тяжко звисають,
I винотоки
Винні потоки,
Пінні й шумливі,
З них вигнітають.
В радісній зливі
З гір, маєм критих,
По самоцвітах
Струмні ті ллються,
Поки зійдуться
В ріки глибокі,
Плеса широкі.
Любить там птиця
Солодко впиться
Й далі помчати
Десь на чудовий
Острів казковий
Сонце стрічати.

Чуєш, у лузі
Спів там лунає?
Бачиш, у крузі
Танець буяє?
Всюди тут воля,
Всім тут роздолля:
Ті поп'ялися
По верховині,
Ті розплилися
В озера сині,
Інший ширяє
В небо безкрає,
В далі прозорі,
Звідки ллють зорі
Щастя жагу.


ПІСНЯ ПРО БЛОХУ

Жив цар колись в давнúну,
Й була у нього блоха;
Мов рідную дитину,
Він ту блоху кохав.

Велів кравця позвати.
Прийшов к ньому кравець:
«Поший мерщій паняті
Штанці і жупанець!»

В саєти, в адамашки
Блоху вдягли кругом,
Обвішали у стяжки,
Оздобили хрестом.

Міністром стала скоро —
Аж сяють ордени,
Весь рід взяла до двору,
Всіх вивела в пани.

А ті вже не давали
Спокою дворакам,
Царицю — й ту кусали,
Шпигали її дам.

Не стало впину злющим,
Ні вбить, ані зігнать...
Ми ж трощим їх, ще й плющим.
Хай спробують кусать!


ЛІЧИЛКА ВІДЬМ

Як досягти
До десяти?
Один — як дим,
А два — сплива,
А три — зітри,
Чотири ж — виріж,
А п'ять — украдь,
А шість — ізчисть,
А сім — знесім,
А вісім — повісим,
А дев'ять що? — Невідь-що.
А десять — кудесять.
Отак-то лічим ми, відьмú.


ПІСНЯ ПРО ФУЛЬСЬКОГО ЦАРЯ

Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар;
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
I очі сліз були повні,
Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
«Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!»

Сидів він на бенкеті,
I все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.

Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
I в буйні хвилі з ганку
Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив...
А цар склепив свої очі
I більше вже не пив...

ПІСНЯ ГРЕТХЕН ЗА ПРЯДКОЮ

На серці жаль,
Мій спокій зник
I вже не вернеться
Повік, повік.

Де його нема —
Могильна тьма,
I білий світ —
Зів'ялий цвіт.

В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.

На серці жаль,
Мій спокій зник
I вже не вернеться
Повік, повік.

Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.

Ой, коли б прийшов,
Хорош, ласкав,
Пройняв очима,
Словом заграв,

Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!

На серці жаль,
Мій спокій зник
I вже не вернеться
Повік, повік...

До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,

I цілувати,
I любо мліть,
В його цілунках
I смерть зустріть.


МОЛИТВА ГРЕТХЕН

О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!

Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш святого Сина смерть.
Отця зовеш ти
Й зітхання шлеш ти
До неба, скорбі повна вщерть.

Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає —
Видно лиш тобі одній!

Чи то б куди пішла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.

Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для тебе рвала їх.

Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.

Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!


ПІСНЯ ФАУСТА,
МЕФІСТОФЕЛЯ І БЛУДНОГО ВОГНИКА

Ми вступили в володіння
Снів чудових, чар таємних.
Проведи нас без блудіння
По просторах диких, темних,
Де блукають дивні мрева.

За деревами дерева
Мимо, мимо вдаль несуться,
Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті
Захропіли, лігши спати.

Між каміння, баговиння
Чуть струмочків дзюркотіння.
Щось рокоче, щось воркоче,
Мов кохання шепт урочий,
Раювання сни чудові,
Спів надії, спів любові! —
Оддається скрізь луною,
Казковóю давниною.

Шугу! Пугу! Скрики, зойки..
Сич і пугач, чайки й сойки —
Їм незмога сю ніч спати...
Чагарями скачуть жаби —
Товстопузі, довголабі!
Ось гадючиться коріння
I крізь ріння, й крізь каміння;
Дивовижні їх сплетіння
Мов зібрались нас хапати:
Пручать скрути, ніби спрути,
Щоб мандрівців затягнути.
Долом мшавим, колом мглавим
Миші, миші сунуть плавом,
Незліченні, різноцвітні!
А на кожнім горнім плаї
Світляків рясніють зграї,
Щоб зблукались мимохідні.

Ти скажи, чи ще йдемо ми,
Чи на місці стоїмо ми?
Все тут крутить веремії -
Корчі, й скали-зубоскали,
Й світляки, що заскакали,
Завихрились, навіснії.

......................