ХОР ЕЛЬФІВ
Теплий легіт тихо віє
I зелений пестить лан,
Сонну землю звільна криє
Запашний нічний туман.
Загойдаймо жаль у серці,
Мов в колисці маленя,
Очі страдника, мов дверці,
Зачинімо світлу дня.

Зорі злотні, зорі срібні
Зазорілися, яркі,
I великі й дрíбні-дрíбні,
I далекі і близькі.
У озер дзеркальнім лоні
Заяскріли, повні чар,
А на мирнім небосклоні
Плавле місяць-володар.

Горе й радість — все в минулім,
У безодні забуття:
Віруй, віруй серцем чулим
В день новий, нове життя!
Он долина зеленіє,
На узгір'ї мріє гай,
I на нивах зримо зріє
I хвилює урожай.

Щоб бажання всі здійснились,
Глянь у далеч ту ясну!
Пута змори вже зносились,
Скинь пусте лушпиння сну!
Встань, дерзай, не знай вагання,
Хай оспала жде юрма!
Все можливе для змагання
Благородного ума!


ХОР НІМФ

Привіт, привіт,
Наш бог, наш пан —
Великий Пан!
В тобі ввесь світ!
Ідіть, летіть стрічать його,
Піснями величать його,
Бо добрий він, ласкавий він
I любить радощів розгін.
Під неба дахом голубим
Пильнує він свій красний дім,
Але струмок йому співа,
Вітрець дрімоту навіва...
I як опівдні він засне —
Ніде й листок не шелеснé,
Замре в повітрі кожен рух,
Лиш чути квітів млосний дух;
Тоді і німфу, як закон,
Де б не була — змагає сон.
Коли ж зненацька гримне він,
Мов з неба грім, мов бурі дзвін,
Охопить душу жах німий,
Всі розбігаються як стій,
I військо в полі никне вмить,
Герой збентежений тремтить...
Тож слава, слава славному!
Хвала йому і честь йому!


МОНОЛОГ ЕРІХТО

На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти-поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі... Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої...
Як часто повторялась ця жахлива річ
I буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається,
I строгий лавр чоло вінчає владарю.
Помпей тут снив про щастя слави й величі,
I Цезар з ним ігрався навпереваги...
Та знає світ, яка їм доля випала.
Огні дозорні скрізь палають чéрвоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті...
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри сúніють...
А щó це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною...
Живим запахло... Ну, тепер не випада мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити -
Обтяжена я й так лихою славою...
Спускається... Надумалась - піду собі.


МОНОЛОГ ГЕЛЕНИ

На світ увесь прославлена й ославлена,
Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,
Мов п'яна ще від плеску хвиль розгойданих,
Що з ласки Посейдона, Евра силою
Несли нас на хребтах високих, пінявих
З фрігійських піль до батьківщини берега.
Цар Менелай із воями хоробрими
Святкує там внизу своє повернення.
Тож привітай мене, високий тереме,
Що Тіндарей, мій батько, повернувшися
Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;
Ти був у Спарті всім домам окрасою,
Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою
Росли з братами Кастором і Поллуксом.
Вітайте й ви мене, о двері бронзові!
Колись гостинно відчинились навстіжень
Ви Менелаю, в величі пресвітлому,
Обранцеві моєму, нареченому.
О, відчиніться знов, я мушу виконать
Царський наказ — подружній мій обов'язок.
Пустіть мене! Позаду хай лишаються
Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!
Відколи я безжурно дім покинула,
Подавшись в храм Цитери по обітниці,
I вкрав мене фрігійський розбишака там,—
Відтоді сталося багато дечого,
Про що так любо людям всюди славити
I так нелюбо нещасливцю слухати,
Про кого поговір у казку вибуяв.

Доволі! З мужем ми плили разом сюди,
Тепер одну до міста він послав мене;
А що на мислі в нього — не вгадать мені.
Чи буду знов дружиною, царицею,
Чи жертвою за кривду Менелаєву,
За лихоліття довгочасне еллінів?
Взяли мене, а чи в полон — не відаю.
Бо славу й долю,— двох краси супутників
Непевних тих,— двозначно прорекли мені
Боги безсмертні; й навіть на порозі тут
Вони звелись навстріч мені погрозливо.
Уже й на кораблі дививсь на мене муж
Лиш порідку й не озивався приязно,
Немов на мене він лихе намислив щось.
Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,
То, ледь об землю їх носи черкнулися,
Промовив він, неначе богом зрушений:
«Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,
Огляну їх я на морському березі,
А ти їдь далі вздовж Еврота славного,
Землею благодатною, плодючою,
Скеровуй коней луками квітчастими,
Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,
Оточену узгір'ями величними,
Де наш святий Лакедемон красується.
Приїдь, іди в високовежий дім царськúй,
Збери усіх служебок, що лишив я там
Із бабою-шафаркою обачною;
Нехай вона покаже всі скарби тобі,
Від батька в спадок дістані і надбані
Пізніш трудами мирними і ратними;
Побачиш там ти все в порядку пильному,
Цареві ж бо подоба, повернувшися,
Знайти в господі все добро-майно своє
На тому місці, де колись лишив його;
Бо раб не змінить, що царем заведено».

А далі так промовив повелитель мій:
«Коли усе, як водиться, оглянеш ти,
Візьми триніжків, скільки буде в надобі,
Й начиння все, що треба жертводієві
Для звершення обряду урочистого —
I казани, і чаші, і полумиски;
Налий води із джерела священного
В глеки високі; налаштуй доволі дров
Сухих, палких, із дерева горючого,
Та щоб ножа було як слід нагострено;
А всьому іншому сама вже лад даси».
По тих словах додому відіслав мене;
А що за животвір богам гадає він
Офірувати — так і не сказав мені:
Непевне щось! Та що мені журитися —
Нехай усе так чиниться і діється,
Як вирішать безсмертні небожителі.
Чи добрим, а чи злим здається вирок той,
Доводиться покірним бути смертному.
Не раз було, що зносивсь ніж офірника
Над шиєю похилою рокованця
Та й не спускавсь — являлось перешкодою
Втручання ворога чи й бога доброго.

Ну що ж, нехай стається те, що станеться!
Я мушу йти не гаючись у дім царський,
Давно не бачений, жагуче бажаний,
Немов утрачений — і знов повернений.
Так легко не зійду я тими сходами,
Де я гуляла жвавою дитиною.


ХОРИ ФІНАЛУ

Неба обранці,
Раю посланці,
Линьмо туди!
Гріх викупляймо,
Прах оживляймо
Всіх просвітляймо,
Возвеселяймо,
Благословляймо
В наші сліди!

Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Тайно-зцілющії,
Вкрийте листочками
I пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!

Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.

Що не належить вам,
Те й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!

Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
I, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.

Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, живись!

Скелі стоять стрімкі,
Сосни шумлять дзвінкі,
Корені в них чіпкі,
Стовбури в них гінкі.
Хвилі прудкі біжать,
Надра гірські мовчать;
Тигри навкруг снують,
Лагідно муркають:
Тут ворожди нема,
Тільки любов сама.

Вічний блаженства пал,
Буйний любові шал,
Серця відчайний біль,
Бог, як осяйна ціль!
Стріли, жаліть мене.

Списи, коліть мене,
Шаблі, січіть мене,
Громи, печіть мене!
Згинь, наче хмарна тінь,
Зовнішня марна тлінь!
Сонцем ясним заграй,
Вічний любові рай!

Взявшись за руки,
Побожний хор створім,
Врочисті звуки
У небеса знесім!
I нелукавим
Вірмо словам:
Той, кого славим,
Явиться нам.

Як тяжко нам нести
Ці земні лишки,
Святої чистоти
Тлінні домішки!
Дух до матерії
Приріс там щільно,
Зняти тепер її
I нам не вільно.
Міцний зв'язок єдна
Єство подвійне,
Вічна любов одна
Його роздійме.

В'ється імлистий круг
Понад горою,
В нім ми вчуваєм рух
Звинного рою.
Хмарки світлішають,
В них вже виднішають
Діти блаженні,
Вільні від зéмних бід,
В весен новітніх цвіт
Преображенні.
Хай же і ця душа
З гроном ясним руша
В радісний літ,
В сфери священні,
У горній світ!

Радо приймаємо
Духа сповитого,
В ньому вбачаємо
Ангела скритого.


Пелен земних розрив —
Мука остання:
Вже він достиг, дозрів
До раювання!

Вгору здіймають дух
Обрії чисті...
Хором звершають круг
Світлі невісти.
Чий то з зірок вінок
Злотом яскриться?
То ж серед тих жінок
Неба Цариця!

Ти незрівнянна,
Ти благостинна!
Вчуй же благання,
Вчуй же моління —
Дай нам спасіння!

Яви минущого
Нам ніби сняться;
То — символ сущого,
Де сни здійсняться,
Де все урочеє
Діє й живе;
Вічно жіночеє
Нас туди зве.


Гете, Йоганн Вольфганг (1749 — 1832)
ФРАГМЕНТИ З «ФАУСТА»
Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990