«Була як Гетсиманський сад
Пікардія для нас…»

(Рейярд Кіплінг)

На війні можна писати лише кострубаті невпорядковані щоденники. Щоб не писав – збиваєшся на щоденник. Навіть вірші: відчуваєш, що пишеш ліричний щоденник власної душі, яка існує окремо від тіла. Це тіло залазило в «Акацію», командує солдатами, гріється біля буржуйки, а душа живе якимось своїм життям, мислить про вічність і про вірші Бодлера, про сумні новели Акутагави і майбутню холодну чи гарячу весну (що теж буде сумною, бо не лишилося в світі нічого веселого).

Десь далеко – звуки канонади. Солдати суєтяться біля самоходок (я знову на «Гвоздиках» та «Акаціях» - не люблю я ці квіткові фантазії, з мінометами мені було і легше, і краще все виходило). Поки що у нас – на нашій ділянці фронту тимчасове затишшя, намагаюсь не думати про війну і загиблих. Споглядаю високу жовту траву. Такі собі медитації під час війни. Військовий дзен. Одночасно і приємно, що є невеликий відпочинок, і гризота – десь там люди воюють, хлопці тримаються до останнього, гинуть, а ми сидимо і чекаємо. І нічого не можемо зробити, нічим не можемо допомогти.

Ну, от – тільки написав ці слова, як прийшла команда: нашому взводу змінити місце дислокації, рушати на нову позицію. Заревли мотори – поїхали. Ех, шкода, я вже думав, що ми влаштуємо тут сепаратистам «день відкритого неба» і постріляємо в тих покидьків від душі. Тепер знову кудись – невідомо куди. Але якось стало весело: пахне весною (а я таки дожив до цього дня, може і до справжньої весни доживу), рухаємося, не сидимо на місці в очікуванні чогось лихого. Дали мені новий взвод. Пощастило: харцизяки ще ті. Дивлюсь на шеврони – свій і солдатів. На шевронах золотий лев і гармати. Воїнів з такими шевронами сепаратисти в полон не беруть. А якщо і беруть, то дуже жорстоко калічать. Та ми і не здаємося в полон. І сепаратистам відповідаємо тим же – в полон не беремо. Хоча всі ті шеврони – показне. Люди з дійсно дуже крутих підрозділів взагалі не носять ніяких шевронів. Просто роблять свою роботу нічого не афішуючи.

Розговорився з одним сержантом. Він запитав, чи немає в мене брата. Я відповів, що рідного немає, є купа двоюрідних, всі біженці, один – по той бік фронту, про нього я нічого не знаю. Виявилось, що той сержант зустрічав на війні офіцера (теж капітана) дуже схожого на мене. Цікаво, що десь воює мій двійник. Сподіваюсь не духовний – не точна копія моєї вічно неспокійної душі. Ще цього тільки бракувало. Розмовляємо далі. Виявилось, що сержант родом з Новочеркаська – з Росії. Але воює в лавах української армії. І як затято воює! Згадали Новочеркаськ (в мене теж там пройшло дитинство) – доля крутить людьми, як їй заманеться. Розмовляємо далі. Виявилось, що його запитання про брата мали ще додатковий підтекст: двоє його братів були в армії сепаратистів. Один загинув під Слов’янськом, другий під Донецьком. Щоб остаточно розставити крапки над «і», я сказав: - А ти знаєш, може то і я їх завалив. - Може. А може і я сам їх поклав. Ми артилеристи, хто знає куди, як і в кого влучаємо. І війна нині така – буває, що брат на брата йде. У мене такої дилеми не було. Та і в нього, думаю, теж. Сепаратист – це вже не брат. Це істота, яка принесла в нашу країну війну, яка прийшла забрати в нас свободу і саме життя. А на війні як на війні.

Продовжую знайомитись з солдатами. Один виявився родом з Луганська. Реакція: «Як?» «Отак! Доброволець!» Більше запитань не було. І так все ясно – без слів. Ще один солдат родом з Черкащини. Постійно розказує про свій сад: про великі запашні яблука. Про те, що без нього сад лишився недоглянутий. Мені згадався сад мого діда – від нього не лишилося і сліду. А мій дід мріяв, щоб весь Донецький край став суцільним садом. Але край потрохи перетворюється на мертву пустелю. Край смертоносного іржавого залізяччя. «Населений острів». Пишу нотатки про війну і думаю: я постійно збиваюся з минулого часу дієслів на теперішній час. Цього не зрозуміє читач. Якщо читач колись і буде читати це, то для нього це буде минуле. Занадто швидко все змінюється, щоб для читача (особливо для «проникливого читача») мав право існувати теперішній час. Але для мене все відбувається тільки нині і тільки зараз. Минуле перетворюється на абстракцію, на неймовірну казку. А майбутнє стає недосяжною фантазією.

На зв′язок вийшов полковник П.:
- Ви зараз де?!
- Ми прибули на позицію «Пікардія-29». Чекаємо наказів.
- Лишайтеся там. Відпочивайте. Розважайтеся. Насолоджуйтесь життям. Кінець зв’язку.

Після цього я кілька годин нічого не розумів і не міг прийти до тями: чи це такий злий жарт, чи то до мене не довели всі умовні знаки і слова, чи то я неправильно розумію поняття «відпочивати», «розважатись», «насолоджуватись життям». Гарна мені розвага і насолода – в ролі мішені серед гармат і самоходок в сирому бліндажі в очікуванні обстрілу.

Невже колись настане такий час, коли я не буду кожен день бачити мертвих людей і собак?

Вночі снилися дивні і неприємні сни. Спочатку приснився Махатма Ганді з автоматом. У сні я здивувався і там же пригадав одного солдата (не знаю як склалася його доля), який сказав, що не може стріляти в людей (він чомусь сепаратистів називав людьми), але і бути осторонь, коли стільки людей йдуть на смерть теж не може. Ось воно звідки: цей образ. Потім снилося неприємне: снилося, що я запізнююсь на поїзд (електричку). Нарешті добіг і заскочив у вагон. Але коли поїзд рушив, я подумав: «А чи в той поїзд я сів?» Людей у вагоні повно. Я запитую, але ніхто не знає, ні що це за поїзд, ні куди він їде. Прокинувся з дуже неприємним відчуттям. Навколо темрява, сплять втомлені солдати, від буржуйки йде тепло, а знадвору в намет заповзає сирість. Потім місцевий віщун у камуфляжі та інтерпретатор снів пояснив мені, що Махатма Ганді сниться до смерті. Оптиміст.

Ще один солдат виявився родом з селища Ровеньки Луганської області. Я вже навіть не здивувався і нічого не запитував. Просто поговорив з ним про балки з дубовими лісами. Він розповів мені як в дитинстві їздив на рибу на ставки біля села Новокрасновка. Земляк. Його маленька батьківщина теж по той бік фронту – під окупацією. Таке відчуття, що з усього Донецького та Луганського краю люди воюють проти сепаратистів та москальських окупантів. Моя териконові Пікардія! Край степів, балок з дібровами, рогатих жуків, що гудуть липневими вечорами сутінків, край лісових струмків і джерел, чорних каменів та степових пірамід. Зараз тебе топче чобіт окупанта, зараз там хазяйнують бандити. Я звільню тебе, мій краю! Віддам своє життя за твоє звільнення…