«При власних далечах на чати постав мене,
вчувати дай самотній камінь...»

(Райнер Рільке)

Ранок був просто чудовий – відчувалась весна, пахло соснами і торішньою травою. Тихо – канонада замовкла. Майор А. цілий ранок філософствував про те, що сепаратистам довіряти не можна і, що наші дограються, відводячи озброєння від лінії фронту. Він ходив по табору з телефоном піднявши руку догори, намагаючись знайти точку де є стабільний зв’язок. Чомусь йому конче хотілось почитати новини з мережі. Нарешті зв′язок з’явився і він почав вголос читати новини. Одразу видно, що замполіт. Вчора він півночі до хрипоти сперечався з іншим замполітом – з сусідньої батареї. Все про теж: про слов’янство, слов’янську писемність, «Велесову книгу» та про сепаратистів. Суперечки мені їхні слухати набридло – довелось тоді піти на кілька годин до іншого намету.

Від нудьги і вимушеної бездіяльності хотілося вити. Мій настрій зауважив все той же майор А., і сказав сакраментальну фразу: «Чого переймаєшся? Ти військовий. Чекай наказу, відпочивай, відсипайся. Читай, зрештою!» І тицьнув пальцем в томик Рільке німецькою мовою, який я тримав в руках. Я йому читав за день до того вірші Рільке мовою оригіналу:

«Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.»

Послухавши, він відповів, що це, звісно, красиво, але його слов’янське єство протестує. І вимагає віршів однією з слов’янських мов. Уникнути слухання порції новин з мережі мені не вдалося. Послухавши репліки майора А., я поцікавився, який зараз курс монгольського тугрика по відношенню до японської єни. Лейтенант Н. тут же зауважив, що це дуже важливо дізнатися, без цього ми просто не проживемо.

Я стурбовано зауважив: - Впав курс тайванського юаня – це тривожна новина, хоч його ще називають тайванським доларом, але для мене він сінь-тай-бі. О! Я ще пам’ятаю часи, коли в Ірландії був ірландський фунт, а не євро. І малювали на купюрах королеву Медб! - Кого-кого малювали? - перепитав майор А.

Довелось мені коротко тезово подати «Введення в кельтську міфологію». Майор А. якось сумно подивився на мене і запитав:
- Спілкуючись з тобою, я, здається, починаю розуміти, що таке гумор. Але куди ти це намилився?
- Наказали «Піони» перегнати на іншу позицію!
- Співчуваю.

Після епопеї переганяння «Піонів» з гуркотом, тряскою, смородом вихлопів, я знову опинився в тому ж таборі в компанії того ж замполіта А. Від нудьги я читав йому свої вірші. (Він звідкись довідався, що я пишу.) Знаючи його слов’янофільські погляди, вибрав вірші на тему середньовіччя з пацифістичним підтекстом. Йому сподобалось. Я запитав – звідки він знає, що я пишу? Він відповів:
- Я знаю все, що мені потрібно знати. Я все таки замполіт.
- А знаєте, чим замполіти відрізняються від особістів? Замполіт знає, що йому потрібно знати, а особіст знає, що йому не потрібно знати.

Замполіт А. гумор оцінив і навіть не образився. Ще й додав, що терпіти не може замполітів, що він вчився на артилериста.

Під час подальших розмов з замполітом А., я довідався, що він походить від старообрядців (колись тікали вони з Московського царства на Волинь від переслідувань), і крім всього іншого свою участь у війні він пояснює боротьбою за істинну віру. У його свідомості крім мішанини новітніх міфів про давнину слов’ян ще й купа всіляких «теорій змови». Мова в нього насичена колоритними виразами типу «їжачки носаті».

Дивні діла твої, Господи! Кого тільки не зустрінеш на дорогах війни. Я бачив цього ж дивакуватого майора раніше – в січні, в бою і не в ролі замполіта. Це справжній офіцер – майстер своєї справи. Потім я бачив як він ремонтував з солдатами самохідну гармату і ще раз переконався – це майстер. Як в одній людині все це поєднується – зрозуміти не можу. Я раніше взагалі вважав його зразком офіцера, мало не ідеальним воїном, доки не зазирнув йому в душу: а там хаос.

Якось ввечері настрій у майора А. став сентиментальний – його понесло на спогади. Крім всього іншого розповів він про такий епізод свого життя. В молодості він зустрічався одночасно з двома дівчатами, які йому обидві дуже подобались. Кінчилось тим, що він запросив їх обох в гості, подарував їм квіти і сказав: «Я вас обох дуже люблю, станьте моїми дружинами!» Дівчата спочатку дуже здивувалися, але потім погодились. І подальше особисте життя майбутнього майора А. склалося досить гармонійно. Ну як це все може існувати в одній голові: давнє слов’янство, вчення протопопа Аввакума, теорія змови, полігамія – не розумію!

Хоча, яке мені діло, що у нього в голові? Сепаратистів він валить зі страшною силою, солдатами командує як належить, техніку і зброю ремонтує... Все інше зараз не важливо.

Вночі снилася смерть. Завжди вона являлась мені вдень, в образі хоча і блідої, але молодої і красивої жінки. Зараз приснилась в образі потворної істоти з довжелезними пальцями, які нагадували кінцівки павука. У сні ця істота схопила солдата і сказала мені: «Я помилилась. Насправді я приходила за тобою!»

Пригадалася раптом цитата з Чеслава Мілоша: «Люди старанно пишуть щоденники, аби розповісти, як воно було насправді.» Оце от бажання і спонукає багатьох людей (у тому числі талановитих письменників) братися за перо – відобразити епоху, людей, події, зберегти це від перекручень і брехні.

Сьогодні побачив біля табору мурашник і мурах, які прокинулись і ремонтували свій мурашник. Значить таки весна. Значить я таки дожив до весни – не дивлячись ні на що. Але стало якось сумно і тоскно: а коли ми почнемо ремонтувати свій мурашник? Коли ми нарешті завершимо цю війну? Напевно, ніколи. Занадто страшний, жорстокий і затятий хижак руйнує наш мурашник. Повернення додому виглядає як нездійснена фантазія.

Дивлюся на солдатів і думаю: як вони можуть спокійно ось так жартувати, сміятися, їсти консерви після всього пережитого? Ніби нічого з ними і не трапилось. Я пережив менше і бачив менше жахливого, але змінився докорінно. А вони – ніби ніякої війни і не було. Але я то знаю, що вони пережили – кожен з них. Наприклад ось цей солдат. Їх взвод потрапив під несподіваний і дуже жорстокий обстріл. Взвод кинувся в бліндаж, але тут згадали, що зброя та бронежилети лишилися в машині. Цей солдат тут же – я зараз принесу! І почав таскати автомати і бронежилети з машини. Тут вибухи навколо, осколки літають, а йому байдуже. У цей же час водій лежав під машиною – перед обстрілом він ремонтував, там же перелякано і закляк. Після обстрілу його витягли з-під машини – цілий і неушкоджений, але очі розширені і наповнені жахом, в руках затиснений карбюратор, який ніяк не могли в нього забрати. Відійшов водій від цього стану тільки через кілька годин. І то це був не єдиний обстріл у службі ось цього солдата – у його війні. Але він ставиться до того всього зневажливо-жартома, як до чогось не вартого уваги.

Або ще один солдат. Він був поруч біля свого офіцера, коли офіцеру знесло снарядом голову під час обстрілу. При цьому снаряд не розірвався, а зарився в землю. Не встигло обезголовлене тіло впасти, як в нього влучив ще один снаряд, розірвавши тіло на шмаття і знову снаряд не розірвався, а зарився в землю. З точки зору статистики і теорії ймовірності цього просто не може бути, щоб в одну людину майже одночасно влучили два снаряди і при цьому не розірвались, а поруч були люди, яких навіть не зачепило. Але в нашому світі найнеймовірніші події трапляються. І все це бачив ось цей солдат. І це абсолютно не травмувало його психіку, він не збожеволів, не став містиком, лишився таким же безтурботним. Невже після всього цього жахіття, яке ми всі пережили за останні півтора року ми лишимося такими самими? Невже нічого не зрозуміємо, не змінимось, не станемо інакше сприймати світ?

Ще одна ніч у військовому таборі – одна з багатьох незчисленних. Приснився сон. Нібито мені треба терміново подзвонити, а мобільні телефони всі одночасно припинили своє існування. Підхожу я до телефона-автомата, що стоїть над самою прірвою, прибитий до дерев’яного стовпа. Телефон старий – ще той, з дисковим циферблатом. Набираю номер, а в трубці голос: «Сьогодні понеділок, важкий день. У зв’язку з цим телефони не працюють. Приносимо вибачення за незручності.» Я вішаю трубку і озираюсь – а за мною стоїть ціла черга до цього ж телефону. І всі стоять над прірвою. Поруч моя стара знайома Ш., яка впізнавши мене каже: «Тобі треба негайно повернутись на фронт, на передову і загинути за Батьківщину!»

На ранок прощався з майором А. – його відправляли з солдатами кудись на якесь завдання. Потиснувши мені руку він сказав: «Мусимо якось зустрітися після війни і поговорити про сенс життя, поезію та Бога, про королів і капусту. Бо говорити про це на війні, це все одно, що говорити на нетверезу голову.» Я погодився з ним. Дожити б нам усім до оцього «після війни»...