Сидить Федір Петрович на дивані, дивиться здалека крізь вежі, і бачить себе як овоча, що вже перезрів. Але розум у того овоча ще не зовсім зрілий, раз бачить таке. Хоче Федір Петрович до себе, того, дійти, добігти. Не може. Запинаються ноги. Ішов, ішов, добре пропотів, притомився, а до себе так і не дійшов. А перехожі різні дивляться на нього, хто сміється, хто чужається, а хто просто гидує.
Отож, вкотре закриває очі Федір Петрович і знову бачить себе. Вівцею, що відбилася від своєї отари, а коли й вороною білою, на яку всі тикають пальцями. Правда, надія все таки не покидає Федора Петровича. І біленький ангел все ще літає над ним, так, наче слабину його відчув. І літає доокола його, захищає. Думає Федір Петрович, він теж бачить його, того, там за тими далекими вежами, і щиро вірить, що коли небудь він все таки дійде туди, до себе, того й захищає.
Інколи бачить Федір Петрович себе зовсім зблизька, і ясно. І приходить тоді думка така незвичайна, як на перший погляд, що множаться жителі на землі дуже сильно. І що то до великої біди може привести. Так, як приходять на цей світ різні. І ті, кому вдається більше розуміти. І ті, хто більше книжки читає, і вже сім наук вивчив. І кожен толкує все по своєму. Але спочатку всі приходять дітьми, тихими і спокійними, а декотрі неспокійними і галасливими. А раз родиться на землі більше, то й більше хліба потрібно, щоб всіх накормити. Отож підростають оті діти, тай починають кожен по своєму свій хліб заробляти. Дехто аж з розуму сходить, думку свою перенапружуючи. Бо душа теж має силу свою і свої межі. А дехто в поті мучиться цілими днями, намагаючись вивідати як світ цей змінити, бється як горох об стіну. Дехто вже дібрався до золота та срібла і загрібає так , що аж кров з під нігтів іде. Отже сидить Федір Петрович і думає собі, чи прийде ще на нашу землю оте обіцяне золоте століття, коли все доокола таке нужденне, обдерте та обірване. А до того, себе, що десь там за вежами, так дійти й не може.

2015р

ID: 598836
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика