Дехто каже, що Карпати молоді гори. Дехто на оборот переконує , що Карпати дуже старі і давні. Але сьогодні не про те. Сьогодні я б хотів розказати про села. Давні, забуті, старі як і самі Карпати. Ці села є всяких кольорів. Є чорні й білі, є зелені й красні, кольорові. От тільки сірих чомусь немає. Мабуть тому, що всього сірого споконвіку і так вистачало. Колись, дуже давно, в одному з таких сіл народився і я. І хоч як не старався втриматися в утробі моєї матері Анни довше, всі мої зусилля виявилися марними. Прийшов час, і я з неймовірною точністю і силою був виштовхнутий у світ цей. Та я знову не про те. Оці давні Карпатські села, давним – давно загублені і забуті світом. Оці села – привиди, що ховаються між зворами і зеленими зарослями. І багато хто блукав по світі білому, шукав спокою, тай не знаходив. Повертався сюди вже направці, бо так ближче, і знаходив тут спокій. Уже вічний. Та перед тим як успокоїтися навічно, виходив десь під вечір до межі свого поля, сідав на горбок,тай дивився сумними очами як буяють зелені зарослі, котрі ніколи не вмирають. Дихав на повні груди свіжим вітром і слухав що кажуть гори. Зазирав у очі кожній божій тварі і бачив там якійсь дивовижі. І навіть відчував біль десь біля серця, підходячи до всохлої смереки чи трепети. Бо вони вже мертві. А вони як і ми частина тої великої вселенної, яка теж ніколи не вмирає. Але вони принесли себе в жертву, щоб ще когось живого зігріти. А ще задивлявся на того сірого яструба, що зависав під хмарами, захопившись своїм полюванням. І тоді добре йому ставало. Напившись того спокою, він забував про війни, які теж тут колись бували. І які приносили немало смертей на цю замирену землю. І багато хто приносив тоді себе в жертву, щоб був у цих горах вселенський спокій. І наче мисливці, що полюють на звірів, ходили по на пів диких стежках загони озброєних до зубів чужинців і вбивали тих, незламних духом сміливих мужів, котрі насмілилися виступити супротив чуми червоної і чуми коричневої. І може аж тепер, пройшовши весь світ, і повернувшись туди, де появився вперше, сідав на межу свого дикого поля і хотів пізнати істину. Бо знав, що коли засне, то вже буде спати сном безпробудним. Подеколи, закривши на мить очі, навіть бачив чоловіка в чорній рясі, що щиро відспівував його. Отак, сидячи на межі, він уже не розумів, де та чорна безодня, у яку ми всі боїмося впасти. Чи тут, по цей бік, де все таки все знане і знайоме, чи там, за межею, де непрозоре все наче сутінки. Він сидів і все ще надіявся що йому, як і кожному, життя принесе тишу. Порепаними руками гортав сторінки свого довгого життя, подеколи пригадуючи дні, які запам’яталися більше. Бачив свої кольорові села, чорні й білі, зелені й красні. Тільки от сірих так ні разу й не побачив. Він сидів, і як колись, в дитинстві, ще загадував бажання. Можливо що вже останнє. Дивний чоловік.

2015р.