Навіщо слова, коли ними брешуть? Навіщо клятви, коли їх порушують? Навіщо життя, коли його не цінують? Коли живуть одним днем… Коли не мріють… Коли не вірять… Коли не кохають… Кохання. Ця велика сила, яка вершить долі. Істина, щира, вічна. Це почуття буває так рідко. Але є. Є і у мене… Було. Колись. А зараз лежить під сирою землею, в дерев’яній домовині , одягнене у весільну сукню. І лише сіра фотографія на холодному граніті є згадкою про нього. А пам’ять – це пил, який розвіє з часом вітер. О Боже, де той вітер, що зітре мою пам'ять! Бо вино, вино лише перетворює пил на мул. Воно не лікує, воно зату-манює. Затуманює мою пам'ять. Мою отруту, яка отруює душу. Моя душа, вона отруєна! Вона розбита… Стіна, від якої залишився пил. Пил душі моєї. Розбита стіна… Три іржаві ланцюги. Ланцюги, які тримали стіну. Які тримали душу. Та тепер вони лежать. Лежать, мов мертві змії. Тріснув один – тріснули всі. Упали на землю. Упала стіна.
    Вода. Холодний поцілунок ножа. Час завмер. І душа. Душа ллється із вен. Вона вільна. Вона чиста. Бездоганна чистота! Вона дивиться на мене з висоти і бачить лише пил. Пил від стін.