І
У мені жили́ смаки далеких мандрів,
про жагу красуні згадки феєричні,-
хай ті речі тут не виявились вічні,
але там - цінніші стали діамантів!

ІІ
Син - пагінець. Донька - принцеса. Мила -
незбагнене єднання почуттів.
І ще вино у чаші - кров богів, -
що більше п'ю, то менша в мене віра.

ІІІ
Чимраз гостріше відчувати небуття
і з пла́чем прокидатися від страху.
І знову, зголодніло, як дитя,
шукати груди для цілющого злиття...

ІV
Де налаштовують сніги на сум і холод,
де завірюхи вчать лице ховати звично, -
такий в очах прекрасних пломеніє голод,
що й не вдягти своє тепло в "категорично".

V
Весела і сумна ота печалі треба -
вся океанська гіркота сльози
не здатна затуманити краси,
доки в моїх очах відбита цнота неба!

VІ
О, скільки часу змарнував щасливо
в цій Течії в Долонях Берегів!
А взнав лише відбитку менше диво,
як вищу насолоду почуттів.

VІІ
Грай му́зико! І чистий водограй
наповни дивом наші утлі чаші!
Не ждім Месії, бо горлянки наші
назавше з Ним покинуть винний край!


VІІІ
Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
і путь твоя, без милих серцю - вглиб пустелі.
Пізнай жадання всі, та залиши найглибші, -
у мареві тім - суть
                                майбутньої
                                                    оселі.
ІX
Вся музика осіння стихла разом -
очищення катарсис примусовий
новий зі снігу ліпить погляд, чулий
відбиток в келиху й лиця під ніжним газом.

X
У млі турбот, у безнадії суєти,
ти все одно під захистом веселки,
котра для зору Вищого, як жилки
на тілі милої, що нею цільний ти.

XІ
О голова моя! - наповнена ладами
п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами?
якщо з вином і світом у тобі думками...

XІІ
Ми тільки грона, полонені долі,
приречені на смак вина.
Що амфора земна без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь - випита до дна...