Це світлина з далекого 1937року. На ній троє молоденьких і безтурботних друзів, яким на той час було по 17 – 18 років. Юнак був закоханий у ту, що справа на світлині – темнооку красуню і щонеділі долав до неї відстань у півсотню кілометрів до маленького села Сморжів, що поряд з містечком Клевань1 на велосипеді,а коли сутінки опускалися на землю вирушав назад у Луцьк. Мама юнака була хрещеною матір”ю дівчини і не проти була поріднитися, але кожен раз з великим хвилюванням чекала на сина. Боже борони, щоб залишився заночувати у хаті коханої, що люди скажуть, по селу піде поговір, а це у ті часи велика ганьба для молодої дівчини.
Троє молодих, талановитих, розумних – вони ще не могли знати, що зовсім через невеликий проміжок часу, через чотири роки, усе буде іншим і не таким про яке вони мріяли. Григорій, так звали юнака уже у 1939 році стане активним учасником визвольного руху, піде до лав УПА і там загине. Ніна вийде заміж за Олександра – хлопця із свого села, народить йому у березні 1941року доню, якою він і навтішатися не встигне, бо у травні заберуть його на перепідготовку і у першому бою проти фашистів вони майже беззбройні попадуть у полон і у концтаборі для військовополонених у польському місті Замостьє від голоду, холоду і поневірянь він загине. А Ніна – моя мама залишиться у двадцять один рік вдовою і виплаче усі очі, виглядаючи свого Олександра і не буде вірити навіть очевидцям, які розповідатимуть про смерть її коханого чоловіка, бо похоронку не отримала, а тільки сповіщення про те, що пропав безвісти. Коли уже останні фронтовики повернулися додому, а її коханий не повернувся, вона змирилася і погодилася вийти за мого батька – фронтовика, який демобілізувався і приїхав у село з Берліна влітку 1946року.
А білявочка на світлині - це найближча мамина подруга – єврейка Мішка. На той час у Клевані жили українці, поляки і євреї і усі дружно уживалися Не було ніяких чвар поміж ними. До вересня 1939року на території Рівненщини була Польща. Жили небагато, хто з землі, хто ремесло якесь мав, хто крамницю тримав. От і дідусь мій віддав маму до польки вчитися кравецькому ремеслу, там вони і подружилися з Мішкою. І вишиванки однакові, і пісні українські співали і розмовляли українською, а ще відчували велику душевну близькість.
Коли у червні 1941р.почали бомбити Клевань І і усі навколишні села мама з маленькою тримісячною донечкою Любою бігла аж до с.Пересопниці і там у хлівах на соломі покотом, дні і ночі очікували коли закінчиться жахливе бомбардування і не знали чи буде куди повернутися, чи усе згоріло. Бабусина хата згоріла, а мамина уціліла і там поселилася уся велика сім’я – бабуся її семеро дітей і маленька онучка. Не встигли оговтатися від пережитого жахіття, а тут нове – почалися масові облави на євреїв. Кругом були розклеєні оголошення, що хто буде укривати єврея, то розстріляють усю сім’ю. Мама нічого не знала про Мішку, сусідка сказала, що нібито усіх їх уже забрали, а пізно ввечері Мішка тихенько пошкреблася у вікно, мама зраділа, що вона втекла. Разом з бабусею, коли усі менші діти вляглися спати (двоє старших були у УПА) звільнили від зерна високу бочку і там поселилася Мішка. Цілими днями вона там сиділа, а уночі, як усе навкруг затихало і по вулиці ніхто уже не ходив, мама допомагала їй вилізти і вона хоч трохи могла розім’яти затерпле тіло.. Облави не вщухали і німці уже розстріляли декілька сімей за укриття євреїв. Мішка розуміла, що вона наражає на небезпеку багатодітну сім”ю, де є п’ятеро малолітніх дітей і почала просити маму, щоб вона дізналася у свого брата Володі, чи може він домовитися, щоб її прийняли до лав УПА. І коли він приніс звістку, що їй дозволили, вона попрощалася і вночі вирушила у дорогу. Потрібно було пройти через декілька сіл і дорога була неблизькою. Можливо знову попала у облаву, але гітлерівці її зловили і влаштували показовий розстріл на очах у багатьох жителів села. Мішка була дуже гарною і німець, якому віддали наказ її убити – відвернувся, не зміг дивитися своїй жертві у очі. Мама усе життя згадувала Мішку , і коли розповідала якийсь епізод про їх юність, то на очі завжди наверталися сльози.
Той час і цей, у якому ми живемо дуже схожі, об’єднує їх війна і відчуття чорної не прогнозованої сили. За наказом такої сили знищують, калічать, сіють ненависть між народами, засівають наші душі злом і бажанням помсти. Сьогодні нам усім відомо звідки іде ця чорна сила і ми бачимо яку розруху і біду вона несе на нашу землю і не тільки нашу. А ще не залишають тривожні відчуття, що історія нас нічому не учить. Думаймо і бережімося.

11.11.2015р Надія Таршин