WILD PEOPLE

Небо за квадратами гратів з блакитного поступово перетворювалося на брудно-сіре. Західний вітер все більше нахиляв верхівки тополь за цегляними мурами. Далекі відгомони грому густішали. Наближалася перша цього року весняна гроза.
Ян спостерігав за змінами на небосхилі, лежачи навзнак на своїй нарі. Дивовижно – у нього була своя нара. Точніше, у нього є, зараз і тепер є нара. А все інше – було. Колись. Давно. Здається, вже не у цьому житті: квартира (хай і надана владою комуни), старенький сітроен (але в ньому так весело було возити дітей з дружиною на пікнік), його подряпаний ноут, на який однаково зручно і поставити каву, і покласти голову, коли перепрацював… Зараз у нього є нара. З виглядом із вікна. На другому поверсі нароблоку, із трьох наявних у камері.
Споглядання простору, який знаходився на волі, де ходили вільні люди, бігали вільні бродячі та свійські пси, літали вільні птахи, мало дещо від мазохізму. Адже чоловік добре усвідомлював, що найближчим часом йому аж ніяк не потрапити до цього вільного світу. Іноді йому взагалі здавалося, що він не вийде звідси ніколи в житті. У такі миті Ян відчував, що починає потрохи божеволіти, тому інтуїтивно зосереджував думки на чомусь іншому. Або взагалі намагався не думати.
От і зараз хлопець свідомо та надміру пильно, вкотре за сьогодні почав «досліджувати» особливості навколишніх предметів. Почав із нари, яка знаходилася над головою. Полущена фарба колись, мабуть, була темно-синього кольору, її залишки поступово переносилися на простирадла та руки. Металеві пластини, з яких і були сконструйовані ці тюремні дива меблевої думки, у багатьох місцях повідривалися, решта пластин виконували вигинально-розгинальні рухи, коли на них лягали або вставали.
Ян подумки радів (якщо якесь із його відчуттів у цих стінах можна було назвати радістю), що йому дісталося місце на другому, а не на третьому поверсі. Стеля над третім нависала так низько, що, здавалося, вона може розчавити тебе, а спросоння цілком реально було набити на лобі добрячу гулю – якщо рвучко підвестися на звіроподібний крик постового:
- Під-йоооом!
Яніка – таке повне ім’я хлопця – був французом. Навіть парижанином. Хоча й з околиці.
- Янік, а як сказати по-французьки «дощ»?
Яніка перевів погляд управо, на довготелесого ще вчора підлітка Едіка, котрий щось, мабуть, запитав. Ян не розумів жодного слова українською. У попередній камері він взагалі не спілкувався ні з ким протягом двох тижнів. Там він цілими днями сидів на нарі і спостерігав. За ним теж спостерігали, але крадькома, з якимось тваринно-безпосереднім подивуванням – Яніка був темношкірим, якщо казати політкоректно – афроєвропейцем. О, він згадав, що уже вивчив кілька українських слів, які часто вживали співкамерники: «дючка», «вода», «кашло» і «негр».
Яніка невербально, поглядо-жестовою комбінацією попросив Едіка повторити і пояснити суть запитання.
- He asks you how to say “rain” in French, - підказав збоку Олег. Олег був єдиною мовно-з’єднувальною ланкою Яніка з іншими арештантами. Останні десять років прожив у Амстердамі.
- La plui, - відповів Яніка і знову перевів погляд у вікно, де вже перші великі краплини зволожували листя дерев.
- You smoke too much. Every twenty minutes you smoke, and you smoke. That’s not good for your health, not good for you, - Яніка безнадійно звертався до Едіка, який теж прилаштувався коло вікна на сусідній нарі і смакував черговою, вже п’ятнадцятою чи двадцять п’ятою цигаркою за день. Точніше, за половину дня.
Яніка та Олег з Амстердаму були єдиними із восьми співкамерників, які не курили. Першого з них ще й діставала астма – по два приступи за ніч, з єдиним дорогоцінним балончиком препарату в запасі. Якби не ця чарівна пляшечка ліків, він би вже, певно, не пережив хвороби. Але рідина у пляшечці закінчувалася.
Десять місяців перебування в українському СІЗО таки далися взнаки – Яніка як ніколи схуд, весь одяг на ньому висів, як на городньому опудалі. Штани давно не трималися на талії – паски тут теж заборонені. Довелося зв’язати їх ззаду мотузкою, яку сплели хлопці з ниток. Ниток, виплетених зі старих шкарпеток. Коли Яніка вперше спостерігав за процесом такого розплітання, то все вишукував у мізках означення, яким би нарешті зміг описати все те, що відбувалося на його очах у цій українській тюрмі.
- Wild people!
Того дня він жестами пояснив співкамерникам, що йому край треба чимось підв’язати джинси, аби вони не спадали. Знайшлася стара шкарпетка, з якої виторочили цілу котушку ниток, намотавши їх на сірникову коробку. Хлопці стали один навпроти іншого і почали скручувати нитку. Вони перекочували її між долонями і пальцями, один – у правий бік, інший – у лівий. Коли нитка скрутилася і натягнулася до максимуму, хлопці обережно, аби не впустити, звели два кінці докупи та зв’язали. Сплетена нитка утворила собою досить непогану на вигляд мотузку, нагадуючи міні-копію канату, який Яніка бачив на яхтах у Марокко. Таке кустарне виробництво чимось було йому схоже на кадри з Discovery про напівдикі племена Африки. Wild people. Кожен день у СІЗО доповнював і розширяв це означення новими відтінками і змістами.
Із тієї ж нитки, тільки міцнішої, бажано капронової, тим же способом сплітали тонку мотузку довжиною приблизно двадцять сантиметрів. До двох її кінців прив’язували скручені у рури половинки сірникових коробочок. Цей дивний гаджет називався хліборізкою. Хоча нитка мала достатній запас міцності, аби різати не лише хліб, але й сало чи ковбасу – тільки от потрапляли такі делікатеси до камери украй нечасто. За рахунок спільних зусиль двох осіб (один тримає продукт, інший пиляє двома кінцями нитки) вдавалося по-справедливому розділяти харчі, в основному, хліб.
- Ля плюй фігарить!!!
Камера на цілих п’ять хвилин заповнилася загальним і несамовитим реготом – Едік дуже вдало розірвав тишу, що панувала в приміщенні вже більше години. Навіть Яніка сміявся, десь на рівні несвідомого в’їхавши у жарт юного злодія. Сміх був настільки щирим, голосним і безтурботним, що навіть похмурі коридорні наглядачі не наважилися зробити в’язням зауваження. Сміх підіймав їх над сірою і обшарпаною камерою, переносив до країни дитячих спогадів, де можна було просто сміятися, коли тобі смішно. Недарма кажуть, що арештанти чимось схожі на дітей. Чи то на блаженних.
Далі був обід. У цій камері номер 59 майже ніхто не «грівся».
Тобто не отримував передач від рідних.
Або не мав рідних.
Або рідні не мали його, заживо поховавши у цьому надземному, але не менш загубленому світі.
Тому усім доводилося брати «баланду», яка складалася з першого, другого і навіть салату. Щоправда, різниця між першим і другим полягала виключно в густині каламутної рідини. І суп, і каша були щедро заправлені смердючим комбіжиром (як розповів Яніку Олег, це напівїстівна суміш перероблених промисловістю жирів різних видів худоби). Жир до того ж дуже погано відмивався навіть у гарячій воді. Годі було уявляти, як він приклеюється до стінок кишківника. У доповнення до всього, у баланді плавали шматки шкір і ще невідомо яких частин тіл чи то свиней, чи то курей. Одного разу Яніка помітив там навіть коров’яче вим’я. Йому знову згадався улюблений Discovery, де кенійські племена зціджували коров’ячу кров, змішували її з молоком і пили цей чудодійний напій.
Та благо, усе це «м'ясо» викидалося в «дючку» - туалет, розміщений у камері якраз навпроти кухонного столу. Хлопці їли саму кашу, якщо пощастить – ще й зі шматками розвареної картоплі. Але навіть постійне недоїдання, яке межувало з голодом, не могло змусити Яніка їсти ці помиї. Сьогодні він учергове відмовився від так званої їжі, хоч Олег і дуже вмовляв.
- That’s food for dogs. Or even for pigs.
Хлопець із відразою відвернувся від каші, що парувала на столі.
- Ну то мусиш дочекатися вечора, зробимо бутери з шинкою і майонезом – тою ж таки англійською заспокоїв товариша Олег.
Від однієї думки про шинку, хай і з гидотним майонезом у француза зводило живіт і паморочилося в голові. Живучи у Парижі, він раніше й уявити не міг, що таке страшенно хотіти їсти. У крайньому разі, гамбургер чи хот-дог завше були на відстані простягнутої з гаманцем руки. Тут, у країні страшного голодомору, він починав усвідомлювати, що таке голод, і на що він може перетворити людську істоту.
Краєм ока молодий парижанин спостерігав за дією ще одного пристрою «диких людей» - саморобного ножа. Едік розібрав одноразовий станок для гоління, промив окропом обидва леза – для дезінфекції. Потому одне із лез (як почув Ян їх тут називали дивним словом «мойка») приплавив за допомогою запальнички до пластикової ручки станка. Вийшов такий собі міні-ніж, чи міні-коса, якою Едік почав нарізати сало і цибулю. Якщо під час обшуку знайшли б цей девайс, за нього можна було б і до карцера на днів десять загриміти. Але ножів, звичайно, у СІЗО не видавали, тому доводилося ризикувати.
- Невже не можна просто роздати по камерах пластмасові ножі? – Яніка вкотре намагався з’ясувати в Олега альтернативи такій дикості.
- Ні, не можна згідно інструкцій. Навіть якби й можна було, у них немає бюджетних коштів ще й ножі нам купувати. Бачиш, навіть залізні тарілки ще, мабуть, зі складів радянської армії. Їмо з антикварного посуду, хоч і не порцелянового!
Загальний регіт знову наповнив приміщення камери.
День минув на диво швидко. Після відбійної команди о 22-й всі повлягалися і продовжували розмови, лежачи на нарах, проте вже упівголоса. Олега це явно дратувало, він кілька разів перевертався з боку на бік, врешті не витримав.
- Ви можете хоча б увечері втихомиритися і дати поспати? Мені в печінках уже сидять ваші дебільні розповіді про те, як ви круто тусили на волі! Ви розумієте, що хочеться швидше заснути і забутися, втекти від цього щоденного жаху! Я хочу бачити сни – ходити знайомими місцями, бачитися з друзями, рідними, балакати з ними, хочу бути вільним хоча б тоді, коли я сплю…
Розмови поволі стихали. Тільки поодинокі краплі збереженого листям дерев дощу та звуки тюремної сигналізації долітали в камеру через кватирку. Яніка з острахом чекав наближення півночі – тоді зазвичай починався перший приступ. Заснути було справою марною, він це добре знав. Почав уявляти Париж, їх затишну квартирку у передмісті. Дружина усміхалася йому і очима вказувала на Жана і Марі, які бавилися на підлозі. Мовляв, поглянь, як вони швидко підростають, дорослішають. Він цілував її за вушком і погладжував живіт, де вже перебирало ніжками їхнє третє спільне життя. Йому вже мало би виповнитися три місяці… Ні, чотири. Або їй – Ян більше хотів дівчинку.
Різкий порив вітру змусив його примружитися, а коли розплющив очі, він стояв уже на трапі літака у Борисполі.
Знайомий профіль у чорній бейсболці кинувся йому назустріч посеред залу очікувань. Це був Андрій. Андре – як він зазвичай називав його. Познайомилися хлопці якихось три місяці тому, на роботі в одному із лоу-костових паризьких супермаркетів. Для Яніки це була чергова низькооплачувана робота, надана комуною. Для Андрія – досить пристойний за українськими мірками заробіток, причому без особливого напруження. Ян працював там оператором камер спостереження за недобросовісними покупцями. Яка іронія долі. Андрій же після швидкого просування драбиною «вантажник – охоронець – продавець» нещодавно став його напарником по зміні.
До того часу українець перебивався різними сезонними підробітками. Вроджена хитрість завжди дозволяла знаходити комбінацію зі зручним для нього балансом праця/заробіток. Власне, ця хитрість і виштовхнула майбутнього Андре із лав доблесної київської міліції. Та й Париж – це звучало неймовірно романтично для його авантюрного нутра. Плюс доволі претензійно – честолюбства йому теж було не позичати.
Яніка теж вважав себе романтиком. Це їх і зблизило вже у перші дні спільної роботи. Андре часто гостював у них вдома, потоваришував із дружиною, щоразу приносив солодкі гостинці дітям. Якось за традиційним недільнім мартіні з льодом український заробітчанин почав розповідати про Київ, про численні та недорогі розваги і так, щоб не почула дружина, - про цілі натовпи красунь, які спацерують Хрещатиком і які дуже охочі інтернаціональних знайомств.
Наступного тижня Андре зробив Яніку цілком конкретну пропозицію кілька днів погостювати в Україні, країні майбутнього Євро-2012. А ще розповів про одну цілком легальну справу, на якій можна підняти по кілька штук єврів. Що сказати, Україна – країна небачених фінансових можливостей, які старушенція-Європа давно вичерпала.
Яніка після недовгих вагань погодився. Він уже давно подумував про міні-відпустку, аби хоч на трохи відірватися від монотонного витріщання на монітори. Тільки зупинитися твердо вирішив у готелі – для Андре пояснив, що так заведено у Франції – не напружувати своєю присутністю оселі господарів. Українець не особливо й наполягав.
Ян взагалі був легким на підйом. І подорожі любив. Це ще, очевидячки, відгукувалися у ньому гени дідуся, який колись вирушив у далеку мандрівку зі злиденної Гани аж до французького порту Бордо. Проте наразі його онука матеріальний бік справи цікавив мало, його влаштовувало те, що він мав і заробляв. Не вистачало мандрівки як такої і пошуку чогось. Чогось невідомого.
Закинувши речі у готель і швидко прийнявши чомусь ледь теплий душ, Яніка попрямував до Андрія на перший огляд столиці d’Ukraine. Найбільше його вразила величезна кількість ну дуже привабливих дівчат. Якісь безперервні потоки подіумних штучок, на шпильках і без, жінок-вамп і наївних вчорашніх школярок. Хоча його трохи насторожувала кричуща відвертість як макіяжу, так і карнавально відвертого одягу. Він давно вже не навідувався до червоноліхтарних кварталів рідного Парижу, проте на вечірньому Хрещатику він мимоволі опинився саме там.
В одному з літніх кафе з квітучими підвішеними вазонками Андре розповів Яніку деталі тієї справи, яка мала б стати приємним завершенням екскурсії на схід Європи.
- Ризиків жодних. Я цього пацана знаю як обдертого, ще до Франції. Він, до речі, з Гани – твій співгромадянин, а хто зна – чи ще й не родич, все може бути.
- Я француз.
- Та знаю, знаю. Не ображайся. Скажімо, коріння у вас від одного дерева плететься. Він дуже хоче осісти в Європі. Україна для нього – тільки транзит, який затягнувся. Рейси все відміняють, ха! Ну – треба йому допомогти. Уяви собі, аби колись твоєму дідусеві не допомогли добрі люди – ти б зараз не мав нагоди так пишатися званням парижанина. О-о-о, шанс-д-Елізе…
- Мій дідусь сам собі дав раду. Поставив мету – і досягнув її.
Яніка відпив міцного еспресо і перевів погляд на яскраво освітлену вулицю. Він уперше за весь час знайомства з Андре відчув якусь миттєву відразу до нього. Хотілося швидше закінчити цю розмову.
- Переходь ближче до справи, що потрібно зробити? Відразу попереджаю, якщо у ній є хоч один відсоток незаконності, я проти. Я поважаю закон, як і свободу, солідарність і братерство.
Андрій ледь помітно скривив кутики губ у саркастичній посмішці.
- Ще марсельєзу заспівай. Я знав, що ти гарсон практичний. Так-от. Усі справи, майже усі – я беру на себе. Від тебе потрібен мізер. Дві дрібнички. Перша – паспорт.
- Оце вже ні, ще чого бракувало! Залишитися у малознайомій країні без головного документу. До біса це все!
- Та не гарячкуй. Він мені потрібен всього-навсього на годину – тільки зробити від твого імені дозвіл на виїзд для Енді, розумієш? Чи ти мене маєш за шахрая?! Не довіряєш мені – так і скажи!
- Довіряю. Розповідай далі.
Андрій закурив.
- А далі Енді отримує запрошення і ви з ним їдете комфортним автобусом Київ-Варшава до ріднюсінького ЄС, де вас зустрічаю я, вже з іншими документами для Енді, і ми разом, усміхнені і щасливі від благородної справи прибуваємо до столиці міст французьких.
- Так нехай сам і їде, для чого у цій схемі я? Мене більше влаштовує авіатрансфер Київ-Париж. Я ж мови зовсім не знаю, ні української, ні польської. Раптом виникнуть проблеми на кордоні?
- Не буде ніяких проблем, все передбачено і прораховано наперед. Просто треба знати особливості місцевого законодавства. Дивись – ви їдете, на кордоні Енді пред’являє свій кенійський паспорт і запрошення від тебе, ти у якості підтвердження (якщо виникне така потреба) – показуєш свій паспорт француза. І по всьому – тут прикордонники при вигляді паспорта громадянина ЄС, а тим більше Франції, вмить віддадуть тобі честь і – orevuar!
- У принципі, виглядає все прозоро. Головне, що я тут нічого незаконного не роблю. Це мене влаштовує. а як щодо винагороди?
- Ось впізнаю тебе! Перейдемо до найприємнішого.
По тих словах Андрій енергійно потер руки і поліз до внутрішньої кишені куртки за гаманцем.
- Це авансовий бонус, – новенькі двісті євро, складені вдвоє, лягли до рук Яніка, - так би мовити, на дорогу. Уся операція принесе нам три тисячі. Ділимо, як у нас кажуть, по-братськи – fifty/fifty. Підходить?
- Чому ж ні, підходить! Це моя місячна зарплатня. Непогано… Ми із Софі якраз придивлялися до нової побутової техніки. Я завжди знав, що романтикам щастить.
Далі усі події відбулися ніби за хвилину. Час у нашій пам’яті набуває дивовижних властивостей. Одні події тягнуться посекундно, можеш пригадати кожне слово і жест. Інші, які відбувалися цілими тижнями не згадаєш навіть під загрозою розстрілу. Яніка бачив кадри якогось пришвидшеного в рази відеознімання.
Знайомство з Енді.
Переїзд через пів-України, фактично проспаний під постріли тупого бойовика, який транслювали у не такому вже комфортабельному автобусі.
Кордон, перевірка документів.
Його кудись викликають слідом за Енді.
Кабінет із купою людей у формі. Деякі в чорних балаклавках.
Яніка простягає свій паспорт Енді, який перелякано дивиться на нього.
Пояснення жестами.
За кілька годин – приїзд перекладача. Знову пояснення жестами: стара сільська вчителька не може зрозуміти його французької. Він її – і поготів. З ламаної-переламаної подоби мови він розібрав небагато: підробка документів, перевезення через кордон і … - арешт.
- Який арешт? Чому, за що? Я не порушував закону! Я тільки давав свій паспорт для виготовлення запрошення Енді, він просто хоче виїхати з України до Європи, він не злочинець, я – не злочинець! Ми не злочинці!
Перекладач з кількох спроб передала зміст його слів майже точно. Слідчий тільки зверхньо посміхався.
- Знаємо вас, невинуватих, всі тюрми вами забиті. Вдома треба було людьми торгувати, може б і милостива французька феміда пробачила на перший раз. А ми не пробачаємо, ми за порядок у державі дбаємо. Та що там у державі – європейський спокій, так сказать, оберігаємо від чорнопиких усяких. І плани з розкриття у нас ще ніхто не відмінів, да-ссс…
Далі Яніка мовчав майже місяць. Від шоку, від нерозуміння – вербального і взагалі. У СІЗО прикордонного обласного центру його враження від України кардинально змінилися – це був далеко не толерантний і байдужий до вигляду темношкірих Київ. На нього показували пальцями і сміялися співкамерники, постовий в коридорі по кілька разів на годину пильно вдивлявся у нього через крихітне віконце у дверях.
Найбільше глузували у душовій кімнаті, куди водили на десять хвилин один раз на тиждень. Конвоїри викрикували «шоколадка», «снікерс», «лакалут», «баунті» і ще кілька слів їх жебракуватого іноземного словникового запасу, мимоволі привитого телерекламою.
Справу проти Яніка Ензо закривали і відкривали знову, приїздив якийсь представник із французького посольства. Казав, що на суді йому нададуть адвоката. Слідство офіційно закінчили тиждень тому. Ян так і не зміг зрозуміти, чому його звинувачують у підробленні документів і переправлянні нелегалів за кордон. Слідчий повідомив, що Енді знаходиться у державному закладі для тимчасового утримання біженців, його депортують назад до Гани. Про Андрія міліціянт і слухати не хотів – ніхто його в Парижі не шукатиме, та й, може, він взагалі особа, вигадана підсудним для зменшення своєї вини у скоєному злочині?..

І ось триває чергова ніч чергового (десятого за рахунком) місяця у цьому божевіллі, у цьому епіцентрі дикунства в географічному центрі Європи. Одного разу у Франції Яніка провів жахливий (так йому тоді здавалося) тиждень у в’язниці за використання прострочених водійських прав. Тепер він розумів, що у порівнянні з Україною, та тюрма з їстівними харчами, чотириразовим пранням речей і їх прасуванням, душем за бажанням та багато чим іншим була просто шкільним табором літнього відпочинку.
Астма традиційно для цього часу почала стискати у своїх лещатах легені, Яніка голосно закашляв.
- Що, знову приступ? – Олег був єдиним у камері, хто ще не спав, окрім самого француза. – Може, води?
- Ні, не допоможе. Зараз я зроблю чарівний «пшик», і воно трохи стихне, як гамір коло Ейфеля. Олеже, скажи, як ти це все витримуєш?
- Та що ж тут витримувати, я просто знаю, що це мине і крапка. Від думок краще тобі не стане. Не бери близько до серця.
- Я так не можу. Я звик бути вільним. І бути людиною. Пам’ятаєш: liberte, solidarite, humanite… А тут я не людина. Я почуваюся псом, нікому не потрібним, але ще й прив’язаним.
Яніка гірко зітхнув, від чого роздираючий горло сухий кашель знову пішов луною по нічній темряві камери.
- Я дав собі слово – якщо через місяць мене не звільнять звідси, я переріжу собі вени. Я знаю певний спосіб, як зробити так, щоб не врятували. Мене навчив колись один дивак. Потрібно зробити по на два надрізи на кожній руці – один на зап’ясті і ще один трохи нижче ліктя…
- Не мели дурниць! У тебе ж сім’я, двоє дітей, вже троє, точніше. Їм потрібен тато.
- Усе це так. Але і зараз у них його немає. І я не впевнений, що навіть якщо колись і вийду з цього пекла, то залишуся при своєму розумі, що буду здатний залишатися для них колишнім татом.
- Ти мусиш витримати. Усе минає, запам’ятай. І це мине. Так ще ніби цар Соломон казав. А мудріших від нього небагато. Засинай і не думай про дурне. І про ліки не забудь. Не переживай, що закінчаться, я попросив свою маму, щоб купили тобі нову пляшечку. Все буде ок.
Ця ніч минула порівняно легко. Яніка прокидався лише двічі.
Підйом о шостій, але після обходу чергового, всі знову засинали.
Ян неквапом умився і поголився.
У животі різало – попереду була ще одна необхідна процедура. І ще одна з ознак тутешньої дикості. Він досі, навіть після десяти місяців за гратами, відчував дискомфорт від того, що доводиться випорожнятися на очах у співкамерників.
Туалет – або «дючка» (на місцевому жаргоні) була підвищенням у кутку кімнати, зліва від дверей. Спереду загороджена мурованою стінкою висотою близько метра. Збоку – металеві дверцята такої ж висоти. У принципі, для камерного загалу видно лише голову. Але дискомфорт від того не меншає. Яніка відчував приниження від того, що цей акт потрібно виконувати публічно, при цьому ще й робити вигляд, що так і має бути. Більше того, у ньому жило переконання, що цією процедурою він принижує інших, яким немає куди подітися і доводиться хочеш-не-хочеш за цим спостерігати. Таке собі взаємоприниження – щоденне і необхідне. Мабуть, це один із багатьох тутешніх способів виправлення злочинців. Чи, радше, поглибленого і подальшого викривлення залишків їх людського єства.
По обіді Ян вчив українську мову. Олег написав йому у англійській транскрипції назви чисел українською. Систему вивчення Яніка розробив самотужки – рахував пальці обох своїх долонь до десяти, тоді робив count down. По тому у хаотичній послідовності розгинав окремі пальці і називав їх порядкові номери українською. Далі вчив назви днів тижня. Найбільше французові подобалася «не-ди-ля», набагато плачевнішою була ситуація з п’ятницею, яку він врешті назвав Friday.
Від раптового клацання засувів на дверях він аж здригнувся – привели новенького – у камері якраз залишалося одне вакантне місце.
- О, Бачя! I know him! We were together in hata 02!
Яніка зіскочив із нари і першим привітався зі старим, котрий щойно зайшов до камери з двома чорними пакетами у руках. Вони дійсно сиділи разом у іншій «хаті», більше місяця тому. Батя був одним із небагатьох, хто хоча б жестами намагався поспілкуватися з афроєвропейцем.
Поки Ян емоційно розповідав Олегові про те, звідки він знає цього діда, інші хлопці ставили старому кілька традиційних питань для тюремного знайомства.
- Яка стаття, діду?
- 115-та…
- Ого!
- Слухай, діду, а це не про тебе розповідали, що ти у селі двох бабок на той світ за самогонкою послав?
- Ой хлопці, чи воно вам треба…
За неписаним тюремним етикетом розпитувати щось про кримінальну справу, якщо того не бажав сам суб’єкт злочину, не можна було. Але всі й так зрозуміли, хто це такий – у в’язничних мурах чутки поширюються швидко.
- Yanika, do you know the type of crime your Batya’ve done?
- No, I’ve had no possibility to wonder.
- Just for information – he killed two people.
Після цих Олегових слів Яніка мимовільно схопився за поручні нар і посунувся ближче до стіни.
- Batya is a killer?
Яніка ніяк не міг в’їхати, як таке можливо. У Франції убивць до «пересічних» засуджених не кидають. Олегу довелося довго пояснювати, що оскільки дід уперше вчинив злочин, немає значення який, згідно українських законів він перебуває у тій же камері, що й усі інші, кого судять уперше. Ступінь важкості і суть злочину ролі не відіграє. Для француза це стало черговим культурним шоком.
А вже наступного ранку Яніка замовили з речами. «Кєліш» - переведення арештованого до іншої камери – торкнувся і його. Вона знаходилася у іншому корпусі, до якого вели нескінченні, заплутані і обдерті коридори. Розрахована на перебування трьох осіб.
Коли Яніка нарешті привели, камера взагалі була порожньою. Хлопець розклав свої нечисленні речі і втомлений приліг на нару.
Невдовзі привели чоловіка, років сорока на вигляд. За звичаєм, Яніка намагався із ним познайомитися, називаючи своє ім’я і пальцем вказуючи на себе, проте сусід мовчав, лише посміхався.
Яніка спершу сприйняв таку поведінку за сором’язливість. Згодом припускав, що чолов’яга німий або глухий. Врешті заспокоївся і полишив його в спокої – згадав, що тут все ж wild people, а зовнішність його трохи специфічна для місцевих тубільців.
Чоловік був зовсім без речей. Він продовжував увесь час посміхатися, але на додачу ще й без упину ходив камерою. Згодом почав несамовито гримати в двері. Постовий намагався його заспокоїти, проте намарно. Чоловік кричав і реготав, лаявся і кукурікав, щось доводив лейтенанту, розмахуючи руками, ніби косою у полі.
Яніка нічогісінько не розумів, лише на якийсь мент йому здалося, що він уже десь бачив таку поведінку людини. Так, точно, саме в таких інтонаціях розмовляв їх старий паризький сусіда, мсьє Крістоф, - алкоголік, який невдовзі збожеволів і його забрали до притулку. Але це ж тюрма, тут божевільних не утримують. Це було б занадто навіть для України. Шкода, що немає Олега, немає у кого поцікавитися про ці нюанси українського пенітенціарного законодавства.
- Ні, це неможливо!
Яніка не знав навіть приблизного змісту розмов свого сусіда із постовим, але незабаром чоловікові принесли дві цигарки. Мабуть, плата за те, аби він припинив гримати. Той із радісним, обожнюючим поглядом розглядав сигарети, обмацував їх, перекочував між пальцями, гидко прицмокуючи при цьому язиком. Яніку здалося, що він навіть облизував їх. А може, зовсім і не здалося. Він намагався не дивитися на нього, побоюючись переконатися напевне у своїх припущеннях.
Зрештою тип підійшов майже впритул до француза, підкурив цигарку і кільцями почав випускати дим просто йому в обличчя. Цього Ян уже не збирався терпіти. Підвищеним голосом з добірними вкрапленнями лайки він намагався пояснити, що хворий (роблячи кругові рухи долонею навколо легеней), у нього астма (він стискав собі пальцями горло) і що курити слід біля вікна.
Тип перекривляв його жести, але до вікна таки відійшов, щось бурмочучи собі під ніс, Янік розібрав лише:
- Ну засни, засни…
Ситуація роздратувала і засмутила його, він відчував, що незабаром дійсно розпочнеться приступ астми. Тому пирскнув для профілактики ліків із чарівної баночки, яких залишалося рівно на два дні. Розстелив постіль і заплющив очі. Яніка молився перед сном. Він перелічував імена: дружини – Софі, їх діток – Жана і Марі, котрих він сам забирав із пологового, Марселя – якого, мабуть, дружина вже вчить тримати голівку, перевертатися і сидіти. Він бажав собі і їм, щоб усе якнайшвидше минуло. Щоб вони разом сиділи за вечерею і сміялися. Він ніколи в житті більше не приїде до цієї дикої країни з мейк-апом культурності на обличчі. Ніколи. Тут немає права і немає закону. Він боїться бути тут.
Далі знову почав думати про приємне. Про улюблені страви, які готувала дружина і про теплий марокканський берег, де вони усі разом бігали із м’ячем по пляжі.
Софі наздоганяє його ззаду, обхоплює руками шию і цілує…
Тієї ночі Яніка прокидався лише одного разу – вві сні йому здалося, що Софі аж надто сильно стискає його шию. Останнє, що він побачив – це божевільне обличчя усміхненого чоловіка із сигаретою в зубах. Останнє, що відчув – сталеві пальці, що в’їлися у його шию.





2013