… світ «пішов, як на дно». Цить, малята! – льодяники сплять
у чаклунській корчмі біля ліжечка. Стелі сурмлять
у нагострені зорі (в них кожний трикутничок – дуло).
Вартові пропускають. По сотні. Частіше – по тьмі.
Клямкам гномики карки ламають, неначе хрумкі
і тьмяні настанови спастися – зі слізних цидулок

і не сказаних слів. Наступає невидиме. Дме
у пропахле піском несвідоме – не зло, а, бігме, –
не довершена в давнім минулім праводна розплата.
І до того, як сніг чи різдво, – всі підемо углиб,
де розкришиться світло на хліб – на отруєних риб,
що в них очі – то виразки нас, а роти – банькуваті

і всеїдні, хіба що повільно. Дивіться у них!
Гарпун бачить горлянку. Знедомненість бачать вогні.
Темний пляж себе бачить поромом в іоновій пастці.
Той, що носить обличчя з мурах, бачить подих печер,
де – таємна хода, де сумний бородань, темний дверг,
на коштовному троні сидить, а камінне багатство

вкаменовує тих, що побачили (свідків – не тре)…
Люстро гномів із тверді м’ясної, з волосся дерев
не відтворить холодного інею Імира. Але
так повториться – створиться – зникне – зпідводніє – світ.
Спіть, малята, в чаклунсько-корчмарському тілі доспіть! –
доки сонце не виявить вашу подібність на альвів,

доки біла гадюка з розбитої плоті небес
не покаже чудес передсмертя – й буденних чудес,
коли людство у присмерку майже от-от – і дозріло,
і даліла, схиляючись долі, нам долю приспить….
А льодяники – будуть: добілить сльоза антрацит,
рана рану залиже, як дерево – щогла зотліла, –

до солоного струпу. До оплесків бульбашок. До
«не дивіться на мене!», бо йду на знедонене дно,
що з прогнилого кухля вичерпує кисень і мряку,
і нагострені дула трикутників зорь, і страхи,
і споріднені збіги ковчегів, світів і богів,
і обличчя людей, що людей з них поїли мурахи…

І лишається: ліс із волосся, і скелі – до хмар,
і химерні печери – від Гріга, і грогу, і гра
зі святкового снігу, що ліпиться, світить, не тане.
Й оживає каміння, й мигдаль процвіта з полину,
і заклеює світло на щоглі рванину льняну,
й випливають з Вальгалл тіні воїв, і мариться дну,
що навіки плистиме земля, мов морозний льодяник –
крізь вогненну ангіну, й червоний потоп не настане…