Як не від циган ти ведеш родовід,
Що не знають стида, й крадучи, –
Замкнуть своє серце тоді тобі слід
І викинуть варто ключі.
В найчорнішу засунь їх нору
Під піччю, де батьківський дім,
Й тоді, даючи лад нажитому добру,
Йди второваним шляхом своїм.

Й тоді ти можеш сміятися вслід,
Зачувши скрип циганських возів...
Бо безглуздя це, щоб чужинський рід
Так жить, як цигани, волів.

Як в жилах твоїх не циганська кров,
Що їй жодних нема перепон,
То надійний тоді шукай собі схов,
Де спокій у шані й закон.
Ори й боронуй там землі клапоть свій,
Сій, і рости, й у жнива збирай;
Лиш серце своє відпускать не смій
В імлу доріг за небокрай.

Й тоді б жагу йти навстріч ти зборов,
Зачувши скрип циганських возів...
Бо любить не в змозі чужинська кров,
Мов циганська, якби й волів.

Як не маєш ти циганських очей,
Що не зронять сльозу й одну, –
То в полі широкім зірок їх ночей
Не зніс би – позбувсь би сну.
Крізь вікно лиш дивись на місяць ясний
Й гадай про погоду, як всі;
Але вже – ні вибігти під дощик нічний,
Ні вернуться в дім по росі.

Й тоді б не розплющив навіть очей,
Зачувши скрип циганських возів...
Чужинців бо зорями замість печей,
Мов циган, ще ніхто не зігрів.

Як немає в тобі циганських ознак,
Що з-за них вони всі – сім’я, –
Бережи свого Часу і Місця знак,
І Честь свою, й добре Ім’я.
Й доки останній не сплатиш борг,
Доживай дні свої не в журбі;
А вмреш, то цигани, й дружина, й Бог
Посміються услід тобі.

Й будеш тліти в землі, мов жебрак,
Й не чутимеш скрип циганських возів...
Не було ж іще так, щоб не ром, а чужак
Померти, мов циган, волів.