...Один із перших моїх спогадів. Я бачу зі свого ліжечка, як на підлозі сидить і невтішно плаче моя мама. Я перелякано питаю, що сталось, і вона відповідає, що її батько—мій дідусь—помер. Я задумуюсь.
--А руки в нього є?
Мама ствердно киває.
--А голова?
--Є.
--А ноги?
Вона знову киває.
Я раптом розумію, що на моїх очах відбувається трагічна помилка. Мене охоплює паніка, і я кажу мамі, що треба спішити, треба підняти дідуся із землі, в яку його поклали, і він знову оживе, тому що все в нього є! Я підбігаю до мами і мало не тягну її силоміць, але вона чомусь не рухається з місця і починає плакати ще сильніше.
...Мені зо п’ять років. Я ловлю пташку у парку Костюшка—будь-яку пташку, яку мені так нестримно, до болю, хочеться мати! Нечутно підкрадаюсь—коли далі, коли ближче, коли просто за крок від неї,--але завжди в останню мить вона пурхає в повітря, і мені доводиться усе починати спочатку. Молода загониста блондинка під руку з військовим якийсь час спостерігає за мною.
--А ти насип їй солі на хвіст!—дзвінко вигукує вона.
Я дякую їй—розгублено й серйозно. Люблю, коли люди допомагають одне одному. Порада, щоправда, дещо дивна, і я ніяк не може збагнути логіки, але, можливо, тут є якась таємниця, якої я не знаю? Потреба вірити дорослим настільки велика, що я притлумлюю усілякі сумніви і кидаюсь додому.
Живемо ми близько. Мама щось готує в кухні на плиті і на моє прохання дивується, але все ж насипає мені повні кишені солі. До самого вечора я підкрадаюсь до пташок і кидаю у них сіллю. Звичайно, підкрастися настільки близько, щоб точно виконати пораду блондинки, я не можу,—пташки не допускають,--але скоро я мудро розсудила, що з цілої жмені кілька крупинок усе ж потраплять за призначенням.
Пізно увечері вдома я все розповідаю мамі. Вона від душі сміється, обіймаючи мене, як буде сміятись ще багато років, згадуючи цей епізод. Моя довіра до дорослих після цього випадку не похитнулась (на той час вона була основою мого існування), але я увесь час дивувалась—невже тій блондинці дійсно було смішно, ще й при її панові?—і до цих пір сумніваюсь, що було...
...Я мчу униз на самокаті схилом вулиці Чернишевського повз парк Костюшко. Самокат узятий напрокат, всього на пів-години, і мені треба встигнути наїздитись досхочу.
На цій вулиці в одному з будинків ще донедавна жив брат моєї мами, і ми якийсь час жили із ним—у чудовій квартирі з високою стелею і неосяжною, як мені тоді здавалось, бальною залою, де стояв рояль. Потім ми з’їхали, мамин брат кудись виїхав назавжди, із меблями, а в квартирі оселились інші люди.
Я все це чудово знаю, але в момент, коли я мчу повз знайомий будинок, мені раптом здається, що якщо я знову зайду до брами, в яку заходила сотні разів, піднімусь на знайомий поверх і натисну кнопку дзвінка, мені відчинить двері мамин брат, з яким завжди було так легко й весело, і виявиться, що нічого не змінилось, і ми далі будемо усі жити, як раніше. Я так сильно цього хочу, що саме моє бажання, здається, видозмінює реальність. Не може бути, щоб воно нічого не значило!
Я зважуюсь на тест. Ось я відчиняю масивні двері брами, піднімаюсь одними сходами, і знайома прохолода й запах стін підбадьорюють: так, вірно, це твоє місце, іди далі...Я піднімаюсь ще одними сходами і дзвоню. Двері відчиняє незнайомий молодий чоловік. Я плутано пояснюю, кого шукаю, усе ще сподіваючись на чудо, але у відповідь чую те, що сама знала: «Він тут більше не живе». Двері зачиняються.
Я йду, дивуючись, як швидко зникає об’ємність відчуття, а натомість залишається непорушна чорно-біла площина реальності, якою треба рухатись і на якій наші бажання нічого не значать, якими б пристрасними вони не були.
...Перший клас школи, перший урок англійської мови. Нашу групу з кількох чоловік приводять у маленьку учбову кімнату, розсаджують на стільцях. Напроти мене—гарний хлопчик із розумним лицем. Він одразу мені подобається, і я хочу йому дати про це знати. Усією душею я відчуваю, що нам судилося бути друзями! Я посміхаюсь йому. Він дивиться на мене здивовано і відвертає голову...
Посмішка сповзає з мого обличчя, стає ніяково, порожньо, але крізь усе це пробивається уперта цікавість: звідки в нього стільки...самовладання? Таке миттєве знання, чого він не хоче? Звідки взагалі береться в людей сміливість думати, що вони знають, що їм потрібно (або ні) і як їм буде краще? В мене ніколи цього не було, і ціле життя своє я відчувала шанобливе зачудування по відношенню до тих, хто одразу чітко знав, що йому потрібно, відкидаючи всі інші можливості.
Пройде багато років, доки я збагну: не знають. Вони також до ладу не знають, як краще, керуючись або миттєвим настроєм, або звичкою, страхом перед невідомим, потребою «зберегти лице»...Вони не знають і помиляються—болюче, часом трагічно і для них самих, і для інших.
А щодо сили бажань...Я до цих пір вірю, що десь і якось вони здійснюються. Не може такий потужний цілеспрямований потік енергії розтрачуватись безслідно, нічого не змінюючи--це було би проти законів природи. Ось тільки—де і як?

2015