У довгі, зимові вечори, коли не так втомлюєшся від фізичної праці - з’являється більше вільного часу і можна собі дозволити помріяти, і позгадувати. Не знаю як у кого, а я у такі миті пірнаю у дитячі роки і ці спогади для мене найсолодші.
Здавалось би, ну що хорошого було у далекому повоєнному дитинстві, коли одягнені були абияк, озуті тільки у холодну пору року, напівголодні і завжди у пошуку їжі, не кажу уже про смачну, бо така була лише у свято. Влітку колючки із п’яток мало не щодня виймали. Взимку на одному ковзані у подертих чобітках чи валянках і то по черзі. Але було відчуття всеосяжної волі і щастя, хто виріс у селі мене зрозуміє, особливо коли краєвид навколо твого села зачаровує небаченою красою. .
У ту повоєнну пору у селі біля хат майже не було палісадників з квітами. Я не знаю чому їх не було, можливо тому, що недавно закінчилася війна,а після неї декілька років підряд облави на УПА, а потім масова депортація моїх односельців у далекий Сибір, яка розірвала родини по живому і посіяла у селі велике горе на довгі роки. Мабуть, не до квітів було нашим батькам, але дітям, а дівчаткам особливо, притаманний потяг до усього красивого і ми з нетерпінням чекали весни, а з її приходом біля села на правічному лузі природа розпочинала своє не перевершене по красі театральне дійство.
Після великої повені річка повільно входила у свої береги, і у лузі довго не просихали голубі озерця весняних вод. Поміж ними, на узвишші де уже підсохло, відкривала сезон цвітіння найперша лугова весняна квіточка – біла кашка. Ми вибігали на горб до моєї тітки Ганни, і милувалися усією цією красою. Під ногами, хмаринками пливли острівки ніжного білого цвіту між голубими озерцями талої води, яскраво сяяло весняне сонечко, у повітрі розливалися перші весняні аромати. Кашка солодко пахла медом . Відцвітала кашка швидко і їй на зміну з вологої землі і з води уже пробивалися міцні пуп’янки латаття. І ми знову щодня у лузі, щоб не прогавити мить початку його квітування. Стебельця цієї дивовижної квітки піднімалися мало не на очах, гілочки міцніли, наливалися соком і водночас масово розкривали свої яскраві жовті суцвіття. Увесь луг сяяв квітом, ніби саме сонце позолотило усе під нашими ногами. У латаття був особливий запах лугу і ранньої весни. Ми зривали по декілька гілочок і несли ці краплинки сонця додому у подарунок своїм мамам і вони вдячно нам усміхалися. А як відцвітала ця сонячна квітка - буйно піднімалися трави. Яких тільки квітів і цілющих трав не було у лузі, він споконвіку був неораним і зберігав свою первозданну красу. Наприкінці травня у найбільш вологих місцинах черга хизуватися своєю красою надходила і до незабудок. Знову небо і земля зливалися у суцільну яскраву голубінь і ми бігали після дощу по теплих голубих калюжах і дитячий вереск і неймовірно щасливий галас летіли аж до небес, а з під босих ніжок вода райдугами здіймалася високо угору. За іграми забували про голод і коли у когось з друзів знаходився у кишені окрайчик хліба, то розділивши його порівну з’їдали миттєво , як найсмачнішу цукерку, а які цукерки найсмачніші нам у той час було невідомо, бо раділи безмірно, коли мама з ярмарку приносила сто грамів склеєних у одну грудочку солодких подушечок.
А коли дозрівали у лузі трави, з кожного двору чувся передзвін – господарі готувалися до косовиці – клепали коси. На косовицю виходили усім селом дружно, сім’ями, бо у селі, це одна з найголовніших робіт. Чоловіки на світанку розпочинали косовицю, а жінки і діти розстеляли важкі і мокрі покоси, щоб сонечко їх висушило, а через день, два повертали підсушене сіно на другу сторону, і уже сухе і запашне швидко клали у копиці. Над селом линули пахощі, які я не в змозі забути і по сьогоднішній день. І перед очима наш древній луг увесь утиканий духмяними копичками, які тягнуть свої вершечки у високе синє небо. Сьогодні уже немає навкруг села такої краси, тисячолітній луг залишився лише у пам’яті. Не уберегли ми, не превеликий жаль, цю красу для майбутніх поколінь.

24. 01. 2016р. Надія Таршин.