Одного дня на подвір’ї я знайшов пір’їну. Невеличку, сіро-чорну з білими цятками. Звичайна пір’їна, симпатична, акуратна. А за кілька днів до того товариш подарував мені невеличку дерев’яну рамку — для картинки або фотографії. Він зробив її власноруч. Звичайна рамка, симпатична, акуратна. Зроблена з товстого багета, тому видавалась важкою, масивною.
Аж тут — бум! Що, як вставити пір’їну в ту рамку? Раз, і картина готова. Так вийшов чудовий мистецький твір, побудований на контрасті: делікатна і легка пір’їна оточена з усіх боків масивною, грубою і важкою рамкою.
І ось вона вже на стіні. Всі, хто її бачить, просто в захваті,— та це ж справжній витвір мистецтва! Шедевр! Але виходить парадокс: з’явився твір мистецтва, в якого, по суті, не було творчого процесу, я ж нічого не творив — не малював, не різьбив, не ліпив.
Пір’їна. Її пра-пра-пра-пра-оригінал був створений багато віків тому. А копія тої першопір’їни завдяки генам дійшла до нашого часу. Але ж це не зовсім копія, бо моя пір’їна теж оригінал — вона не намальована, не вирізьблена, не виліплена. Знову парадокс: мені потрапила далека копія, яка, водночас, є оригіналом.
Рамка. Вона є копією, адже формою і конструкцією наслідує мільйони інших дерев’яних рамок. Але ж вона також є оригіналом, бо її зробив своїми руками мій товариш. Знову парадокс.
Отже, пір’їна в рамці. Беремо один копіяоригінал і додаємо до нього ще один копіяоригінал. Дві ужиткові, функціональні речі. Але поєднавшись, виходить те, що захоплює, підносить, тривожить, смішить чи ще там щось.
Ідея, випадок, примха, збіг обставин — власне це перемінило буденність на справжній, нехай і скромний, твір мистецтва.
А я тут при чім? Це він створив пір’їну для птаха і дерево для рамки, це він створив «Пір’їну в рамці».

(25 січня 2016)