Таких жартівників, як дядько Микола Гордійко, не часто й по телевізору побачиш. Вже й чоло посивіло, а як гулянка яка, чи черга під магазином чекає, поки хліб з райцентру привезуть, біля гострого на язик худорлявого вуйка – і дівчата, й молодиці, і зморшкуваті бабусі. Прислухаються: ану, яку іще байку жартівник вигадає, що там іще він «бачив на власні очі, як оце тепер тебе бачу, і з місця мені не зійти!» Сміх, галас, веселощі! Клуб у селі давно вже перетворився на мертву споруду. А тут тобі – безкоштовний ходячий концерт. Де треба – і підтанцює, і приспіває, ще й жестами покаже, як «воно усе було».
Єдиний уцілілий з передніх зубів кумедно посвистує при розмові, однак цей «дефект дикції» тільки додає шарму улюбленцю публіки.
- Іду я на Василя удосвіта до кума засівати. Лугом, лугом, та й до річки на місток. Місяць світить, сніг виблискує – не треба й ліхтаря. Дивлюся: за кущами на тому березі силует якийсь дивний – наче корову хтось пасе. Що ж то за дурень, думаю, на сніг уночі скотину вигнав? І що ж то за дурна корова нахилилася до самої землі, переплутавши сніг з травою? – Тут вуйко Микола витримає таку довгу театральну паузу, аби у «публіки» аж у п`ятах засвербіло з цікавості, що ж там було далі. – Підійшов ближче, бачу: та ні, то не корову, а чужу молодицю хтось «пасе». Хто пасе, кого пасуть – у темряві не розгледів. Звідки знаю, що чужу? – Реготом витримає іще одну нестерпну для слухачів паузу. Раптом обірве заливистий сміх і видасть, – та хто ж у такий мороз удосвіта свою на луг поведе? Свою ліпше вдома «пасти» – в теплі, в добрі. Бо від такої «романтики» можна усі штани відморозити.
Через неймовірно жартівливу вдачу село давно прозвало Миколу коміком. А він і не ображається – комік то й комік, хіба ж не так?
Однак серед старожилів іще залишилися такі, що пам`ятали й час від часу переповідали онукам та правнукам анекдотичну історію про те, як через свій невгамовний норов комік Гордійко трохи зіпсував шедевральну автобіографію двома роками позбавлення волі.
То було на початку семидесятих. Микола тоді іще парубкував, тільки починав до своєї Надійки залицятися. Повернувшись зі строкової служби, отримав насмішкуватий парубок не вельми престижну в селі посаду, яка звалася «по наряду», тобто – старший, куди пошлють. Може, якби хлопець навчився, як багато його односельців, якщо й не притертися до місцевого начальства, то хоча б не бити з ним горшки, його «кар`єра» за пару років просунулась би хоча б до конюха Та не з Миколиним щастям. Схоже, веселуна те не дуже й бентежило. Навпаки – на постійному місці вже б давно занудьгував, а так – що не день, то щось нове. Учора в бригаді допомагав гній на поле вивозити, а сьогодні – на складі міндобрив мішки з селітрою розвантажує. На завтра, може, сівачем у поле відправлять з кимось із трактористів. Не життя, а пісня!
Отак собі, весело наспівуючи, йшов одного ранку Микола з косою на плечі по завдання. Звечора його попередили, що удосвіта має прийти у четверту бригаду, бо починається косовиця, отож нова бригадирка вкаже, яку саме луку Миколі починати.
Одарка Гонтаровська була місцевою знаменитістю. Злигавшись із сільським головою, проста доярка раптом стрімко вирвалася в передовиці. В селі перешіптувалися, звідки ті небачені надої взялися. На Одарчині «рекорди» вся ферма працювала. Та вголос ніхто нічого казати не наважувався. Не ті були часи. Хоча в селі вже навіть старі бабусі одержали паспорти («І нащо він мені – хіба без пачпорту не поховають?»), та люди, які не бачили іншого, окрім колгоспного, буття, рідко наважувалися відірватися від материнської пуповини. Отож, село мовчки аплодувало у місцевому клубі Одарчиним грамотам, медалям та цінним подарункам «За видатні трудові досягнення» на честь чергової річниці великої жовтневої чи до травневих свят. Вже рік портрет Гонтаровської красувався на районній дошці пошани, а місяць тому «героїню соціалістичної праці» несподівано підвищили по кар`єрі, призначивши керувати четвертою бригадою, з якої їй було найближче додому.
Дисциплінований працівник, Микола ще затемна прийшов у бригаду. Навчившись вправлятися з косою раніше, аніж з олівцем чи чорнильницею, хлопець змалечку знав, що найліпша косовиця – удосвіта, поки сонце росу не вип’є. Отож, не заставши в бригаді начальства, хотів було піти на луку на власний розсуд, та, пригадавши вказівку «вищого начальства», вирішив перестрахуватися і попрямував до Одарки додому. Йшов швидко, бо на горизонті вже рожевіло, отож шкода було втрачати цінного часу.
У сільських господинь саме в розпалі була друга саповка – час підгортання картоплі. В їхньому районі ця культура родила найкраще, отож на присадибних ділянках їй виділяли більшість площі. На городах то там, то тут виднілися схилені жіночі постаті. Як і для косовиці, для городніх робіт світанкова пора – найкраща. Отож, видоївши корову, кожна газдиня спішила, доки не спекотно та є година-друга до роботи, обробити якомога більшу площу, аби не відстати від сусідок. Бо то вже, не приведи Боже, як помітять на чиємусь городі щирицю чи лободу – пересудів не уникнути.
Ось і садиба Гонтаровських. Відкривши хвірточку, Микола через садок попрямував до хати. На довгій шворці, що була натягнута між двома гіллястими яблунями, вже була розвішана випрана білизна. «Хто рано встає, той більше встигає», – подумки похвалив бригадирку Микола. То не біда, що змусила його робити крюк, заходячи по наряд додому. Хіба ж їм позаздриш, сільським жінкам? Хоч і начальство, а мусить все встигати – і по домашньому господарству, і в колгоспі.
Біля вхідних дверей стояв навскоси зламаний держак лопати – знак того, що в хаті нікого нема. Помітивши відчинену хвірточку з двору на город, Микола попрямував туди. Так і є: он вона, удвох із дочкою підгортають картоплю.
– Тітко Одарко! – Гукнув парубок. – Куди мені йти косити: у Біленкове, чи до Піснівщини?
Обидві сапувальниці випросталися і повернулися на Миколин голос. Бригадирка сердито кинула сапу і підійшла до хлопця.
– Тобі що, нетерплячка? – Гаркнула без привітань. На пиці начальниці невдоволення сперечалося з роздратуванням. – Сказано було чекати в бригаді – ото йди й чекай. Знайшовся мені, племінничок! Не тітка і не Одарка, а Дарина Пилипівна!.
Микола не втримався і пирснув. Дарина! Ото тобі цабе! Від смішок парубка обличчя бригадирки побагряніло.
– Геть з двору, клоуне! – Заверещала Гонтаровська.
– Та я б вже давно пішов, – позадкував Микола, – ви тільки скажіть, де косити. Он вже сонце сходить, коли ж його починати?
– Ти мені ще докоряти будеш, щеня? – Не вгавала «знаменитість». – Геть у бригаду, твоє діло – теляче: сиди і чекай!
Хряпнувши хвірткою у Миколи перед носом, Одарка повернулася на город.
Був би на його місці будь-хто інший – може, покірно виконав би «наказ» знахабнілої начальниці. Але невгамовний веселун вирішив трохи поглузувати з бундючної сільської кралі. Фантазії не знадобилося багато, доволі було кинути погляд на шворку з випраною білизною, серед якої жартівник швидко «вирахував» спіднє бригадирки. Дочка Одарки таких панталон точно б не вдягла. Хоча Микола на той час іще парубкував, його «практики» вистачало, аби розбиратися, яку нижню білизну носили місцеві молоді жінки та дівчата.
Ранкові біоритми молодого організму підказали й подальший розвиток подій. Не довго думаючи, Микола зняв з мотузки випрані панталони і тут же, в бригадирчиному садку справив на них природну «велику потребу».
- Ах ти ж, негіднику! – Почув галас господині, котра вже бігла з городу з сапою в руках. Микола, від гріха подалі, підхопив з землі косу і чкурнув до бригади.
Якби на місці Одарки була будь-яка інша сільська молодиця, можливо, вона б знайшла спосіб поквитатися з кривдником, не надаючи пікантній історії людського розголосу. Але ж це була передова доярка, гордість колгоспу, та ще й бригадирка! Перевдягнувшись у нове, вона мерщій побігла скаржитися голові колгоспу.
–Ти що собі, паскудо, дозволяєш? – Заверещав голова, щойно Микола, по якого збігав сторож – дід Юхим, увійшов у контору.
На голову вищий за «високе сільське начальство», Микола, який взагалі мало кого чи чого в житті боявся, зареготав, згадавши недавню пригоду. Що Гонтаровська побіжить скаржитися – він і припустити не міг.
–Ти… ти! – Скакав, мов цуцик, навколо здорованя голова. – Іди до Дарини Пилипівни і випери ті речі, яким завдав шкоди.

… Червнева спека змушувала заганяти худобу з пасовиська на обід у затінок, до хлівів. З дворів один за одним виходили зустрічати корівчину дідусі-бабусі чи підлітки – дорослі здебільшого в цю пору працювали на колгоспних полях. Усім, хто тепер визирав на вулицю, впадала в око кумедна картина – Микола Гордійко прямував селом у бік невеличкої річки і ніс на довгому кілочку, перекинутому через плече, не вельми чисту жіночу спідню білизну. Кожному, хто жартома чи всерйоз щось запитував, хлопець охоче відповідав:
– Та це наша знатна бригадирка Одарка Гонтаровська сьогодні вранці не добігла до нужника, то мене по наряду послали її спіднє в річці випрати.

Через той жарт відсидів Микола рік за ґратами, іще рік відбув на примусових роботах на хімкомбінаті – «за приниження гідності посадової особи». І що? Повернувся до рідного села, одружився з коханою дівчиною і щасливо дожив до старості. Он дотепер в спорожнілому селі і за тамаду, і за конферансьє, ще й усім інтернетам дасть довідку з будь-якої нагоди, та таку, що сумно нікому не буде!
А та історія й досі ні-ні, та й випливе десь за чарчиною, почастувавши веселим реготом чесну компанію.
А от до Одарки Гонтаровської після того курйозу прилипло прізвисько Не-добігла-до-нужника. І так міцно прилипло! Та якби ж тільки до неї!
– Василино, хто тобі город орав?
– Та то Василь – Не-добіглої-до-нужника зять.

– Хто тут крайній купони на цукор одержати?
– За мною іще Любка, Не-добіглої-до-нужника сестра. Вона тільки корову прив`яже – і повернеться. То за нею й будете.
Тільки після смерті Одарки те прізвисько в селі почали помалу забувати…