Жив в селі Сірко, собака,
служив літ дуже багато,
у господаря в дворі
було місце й сухарі.

Іноді біля комори
хапав злодія за ноги,
залишав на дупі мітку,
гнав лихого аж за хвіртку.

За свою собачу службу
мав з господарем він дружбу,
господиня догоджала –
смачну кісточку давала.

Наш Сірко не знає бід:
був завжди в нього обід,
вигрівав на сонці боки,
докучали лихе блохи.

Пролітали рік за роком
і Сірко старів потроху,
було й злодія проспить-
гарні сняться сни в ту мить.

Ось волоче сірий цепа
й господиню перечепе.
Все! Тепер вже не зівай,
швидше в будку залізай.

Та господар добрим дрином
виганяє Сірка в спину.
Скільки не носи вінець-
його знімуть на кінець.

Забігає Сірко в ліс,
наче в нього вдерся біс.
Биті боки, бита спина
ледве дихає наш псина.

Так просидів ніч і день,
замість будки в нього пень,
з голоду живіт бурчить,
виє сірий та скавчить.

Сил не стало вже терпіти,
Сірка нікому жаліти,
бо навколо – ні душі,
раптом Вовк повзе з кущів.

- Бог у поміч, сірий друже,
що ти тут так гірко тужиш?
Тебе вигнали із дому?
Непотрібний вже нікому?

Хоч з тобою мав мороку
не раз дер мені ти боки,
все ж тобі допоможу,
вихід з лиха підкажу.

Тож Сірко з Вовком на пару
вже до ранку мали плани,
обсудивши «за» і «проти»,
приступили до роботи.

На узліссі причаїлись
і з цікавістю дивились,
як, лиш почалася днина,
в полі вся була родина.

Вийшли в поле – жито жали,
потім ще снопи в`язали,
у снопах поклали сина
та й забули про дитину.

А малюк заївсь по вуха,
намагавсь прогнати муху,
чим Вовчисько скористався,
вмить до хлопчика дістався.

Чи господарям здалося,
чи то справді відбулося,
стало все волосся дибом,
на очах здійснилось диво:

ось Сірко біжить щодуху ,
злодія хапа за вуха,
покотилися клубком –
все в порядку з малюком.

А Сірко не зупинився,
на Вовка він навалився,
молоді згадавши роки,
добре потягав за боки.

-Ну, то як, мій сірий друже,
я поскуб тебе не дуже?
Ти того, вже пробачай,
так буває за звичай!

І коли летіли вила ,
десь взялась у Вовка сила,
він чимдуж помчав у ліс,
наче вітер йог ніс.

Ось так друга виручати
можна й голову втрачати.
А Сірко, так, мимоходом:
-Раптом що, так щоб заходив!

…Знову наш Сірко удома,
спить на сіні та соломі,
кісточку щодня він має
й зовсім горя вже не знає.

Так пройшло уже півроку,
настав час Нового року,
у господаря дозвілля,
всі гуляють на весіллі.

У весілля самий пік:
вже напав на когось «ік»,
гості голосно сміються,
в когось вже чуби скубуться,

хтось нарешті сказав «Гірко!»,
замість чарки взяв тарілку,
самогон рікою ллється,
від наїдків стіл аж гнеться.

За столом повно народу,
у Сірка була нагода:
він розлігся під столом
поряд з Мурчиком, котом.

Ось настала гарна мить,
є поїсти і попить:
дехто впустить шматок м`яса,
пиріжок чи то ковбаси.

Серед гамеру такого
чує пес голос знайомий,
вмить Сірка вже підняло –
виє Вовчик за селом.

Не пройшло і півгодини,
Вовк уже , як член родини,
із друзякою Сірком
теж пирує під столом.

А Сірко все запихає,
Вовк лиш пащу роззявляє,
є закуска тут уся,
качка , гуска й порося.

Лиш встига собі ковтати,
час вже й пісню заспівати,
самогончиком запив
й раптом голосно завив…

Все весілля затихає:
із страху жених гикає,
з переляку кум хрестився ,
на столі хтось опинився.

Та є хлопці – молодці,
знову вила у руці.
Ой, пропала вовча шкура,
треба рятувати друга!

Вмить Сірко героя вдав,
за поріг Вовка погнав,
ледве перескочив тин,
бо летів у спину дрин.

Знову гості п`ють, гуляють,
а Сірко з Вовком гикають,
вже пробігли село й стави
та гикать не перестали.

Добре , що лише страхом
відбулися із Вовком,
знову врятував Господь:
- Раптом що, так ти заходь!

2016