Життя часто порівнюють з дорогою: в кожного вона своя, кожен має її пройти. Що ж, вітаю, ми благополучно заблукали. Ви ще пам’ятаєте, за чим ми відправлялися? Не за хлібом ж! Ні, то мало бути щось особливе, щось, чого не знайдеш в магазині. Що такого особливого можна взагалі надибати в кінці нашого шляху? Але то не важливо аж до тієї пори, поки ми не зрушимо з місця, а ми, як бачите, все ще стоїмо. Як же нам продовжувати шлях, якщо ми втратили мету? Як орієнтуватися в карті, яка написана чужими символами? Ох, та в нас зовсім кепсько йдуть справи… Може зупинитися? Спинитися і застигнути мов камінь, чекаючи, коли заблимає та лампочка, що освітить нам шлях. І стояти так допоки не закам’яніємо взаправду. Е ні, так не піде, віддамо цю роль монументам в музеях. Їм така справа пасує більше. Може, все ж рванемо вперед? Хіба кінцевий результат буде залежати від того, наскільки осмислено ми прямували? Звичайно ні, тож давайте, ми просто підемо вперед. Туди, не знаю куди, за тим, не знаю чим…
Ми рухаємося вже доволі довго. Може велике око, десь там у глибині всесвіту навіть не помітить, що ми зрушили з місця, можливо для нього наші роздуми, наш рух і вся наша дорога в цілому, не значать більше, ніж подих вітру ранньою весною. Та й добре, кому воно взагалі потрібне те кляте око? Хай собі пливе в своїй вічності, нам важливіша дорога. Ми ж бо йдемо вже століття, вперед до того незбагненного світла попереду. Наша дорога не така пряма, як ми собі думали: вона розгалужується і переплітається і знову розгалужується. І вже не так віриш в те, що варто рухатись вперед, оскільки вже зовсім не віриш, що обираєш саме правильну дорогу. Перед нами вічний вибір, ми обираємо одне з двох, а вже за кілька кроків нам знов треба обирати. Якою ж бажаною є дорога в один кінець, одним маршрутом. Ніякого вибору, лише прямий шлях. Блаженство свободи в несвободі.
Ми рухаємося далі, а вибір стає все тяжчим. Звідки ж нам знати, який вестиме нас до кінцевої зупинки? Ох, звідки нам знати? Ми навіть не знаємо, за чим вирушили, а ви вже хочете, щоб ми знали, як туди йти? Неподобство! Але ось світло – яскраве, миле серцю світло! Як довго ми до тебе йшли, о великий наш покровитель! Як страждали заради тебе! Ти покажеш нам мету нашої мандрівки і цю мету ти втілиш в життя! О велике! О могутнє! Ми летимо до тебе, бо ти наше все. Відкрий нам суть. Покажи нам істинну!
І ось: ось той момент, заради якого був весь шлях. Ось заради чого ми обирали, заради чого йшли. Ми вже за крок, ми майже на місці. О велике світло, покажи нам свою мудрість!
Порожньо. Тут порожньо… ТУТ ПОРОЖНЬО! Наш шлях! Наші жертви! Чому ж тут порожньо? Невже ми пройшли нашу дорогу марно? Невже ми шукали цілі, якої не було? Та ні, вона ж була! Ми ж бачили її на самому початку! Ми лише… забули її… Може, ми просто не ту дорогу обрали? Невже все дійсно залежало від того, наскільки осмисленою була наша мандрівка? Яка нісенітниця… Це ж ми пройшли такий шлях без цілі… Що робитимемо тепер? Раніше ми йшли вперед. Але тут немає «вперед». І «назад» тут також немає. Куди ж нам йти? Ми заблукали… Знову.
2014