(Чернетка)

На розпал

І – що посію, те й пожну,
і що напишу – не згорає…
А я собі біля вогню
і полум’яне пом’яну,
і обгоріле дочитаю.
                                               Субота
– Хороша, мила… Не моя…
                                                Неділя
– Усе чекаєш? Ось і я.
                                     27.09. 6Х року
– Прощай, ілюзіє моя…
Я вільний, як у полі вітер,
і серенади солов'я
ти не почуєш аж до літа.
Повіє осінь і зима,
і наш ручай заледеніє.
Ти забуватимеш сама
і наші мрії, і надії.
Мене зове у буревій
terra incognita далека…
Я їй чужий, але й – не Твій.
Усе минає… І лелека
весною понесе тобі
привіти осені цієї,
як я долаю у журбі
мої путі і одіссеї.
У тебе буде ще сім’я –
дві доні, як і ми хотіли.
Але хіба вина моя,
що й це у вирій полетіло?
У тебе буде чоловік
і не зальотний, а звичайний.
Чого собі в'язати вік
ідилією – третій зайвий?
Ні, я у тебе не сліпий,
і не цураюся я свого.
Але не маю я надій,
коли надієшся на нього.
Тобі везе! Не забувай
на віки твого вітрогона
і наш осиротілий гай…
Я дивлюсь у вікно вагона…
Ось і сирена…. Вітру свист
зриває жовте листя клена.
Пробач за цей короткий лист.
Але пиши і ти до мене.

І що утрачу – не найду,
і де подінуся – не знаю.
Мої каракулі палають,
а я оплакую …біду.
Чекай у сни. Я ще іду.
А може – тлію, …догораю.


1995-2016