Історія висміює на кутні
і на котурни ставить будь-кого.
Он лабутени узуває Путя,
а ратиці – парафія його.
             Але Росії клоуни потрібні.
             Є ідіоти, ось і отаман:
             і плотне одоробало негіднe,
             і харя попандопуло-подібнa,
             яким гундяї окропили сан.
Не має Малоросія столиці.
Але у Лугандонії – парад.
Бандерів ірокези блідолиці
женуть поміж рядами колорад.
             А колоради, яко обри-звірі,
             б’ють і руками, і ногами б’ють.
             Гей Україно! Це єдиновіри,
             а поки-що кати і конвоїри
             тебе у резервацію ведуть.
Ще є тайга у Раші до Амуру.
Але її надії у війні
і анексує виродок Тимура,
сусідню територію рідні.
             І поки ще єдина Україна
             читається – «єдыная срана»,
             говорять артилерія і міни,
             із прерії тайожної руїни
             у Київ імпортується війна.
Росія завойовує Китаю –
і Таврію, і газовий Іран,
і Сирію по Тихий океан.
Кривава окупація триває.
Червоношкіра братія линяє,
і курить не махорку, а кальян.
             Освоєні колонії Росії.
             Аборигени раді до ікот.
             У темені такі ясні надії!
             І весело «…ликует весь народ».
Вігвами офіцери позаймали.
А вояки – окопи і бур'ян.
І туманіє голови дурман.
А генералу-маркітанту мало,
що ірокези ріжуть могікан.
             Песиголовець Рашії загавкав,
             шакал у Лугандонії завив.
             Який непередбачений мотив!
             Агресія затягує удавку,
             Європа зариває томагавки,
             а Порох люльку миру запалив.
Бо українці – це не індіанці.
Не побіжать самі у Колиму,
коли не вистачає резервацій
не те що на Дону, а й у Криму.
             І наче реформації готові,
             і наче в Україні не орда
             орудує, а знаний тамада.
             Але які презумпції чудові!
             Їм також захотілося, як Вові,
             мочити й не боятися суда.
А піонерів нації не густо,
а слідопити-судді не осли.
Усі щаблі юдеї зайняли.
У засіках і у казні не пусто.
Сторожувати зелень і капусту
усе ще намагаються козли.
             Чекає Україна Гайавату.
             А маємо юрбу і матюки.
             Позаду скво, готові воювати
             кобзони, зеки і бойовики.
Боїться за чуприну голомозе,
яке вже оскальповане і так.
Які були носи! Які морози!
А нинішні? Ого! Це віртуози.
Що вартий сам на букву е’М’ чудак!
             I галасують рупори розбою,
             окутуючи правду у брехню.
             «Лихой орол» веде їх за собою,
             а заодно і братію свою.
І того, що із мордою коняки,
і того, що готує ешафот...
Але чекай оказії, народ.
Читаємо вампуми індіанки:
і пса Дімона заїдять собаки,
і ліберала загризе койот.
             Тому сади всю Думу у пірогу
             і дуй на Ніагарський водоспад,
             у тартари і не вертайся, гад.
Усе одно тобі одна дорога
у мавзолей,
             до Лєніна,
                          в барлогу.
І наречуть тебе Орлиний Зад.

02.2016