
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.02.08
10:50
Нелюдські інстинкти частіше властиві людям, ніж тваринам.
У московитів інстинкт виживання трансформувався у інстинкт завоювання.
Скрєпний інстинкт - тупикове відгалуження стадного інстинкту.
Інстинкт «вічної правоти» водить вічнокривими стежками.
2025.02.08
09:29
річний львів’янин покинув безпечне життя за кордоном
та добровільно пішов захищати нашу землю від окупантів.
Унаслідок важкого поранення втратив зір та ліву ногу.
Лікарі зробили все, щоб повернути його до життя.
Поруч - найближчі для нього люди: дружи
та добровільно пішов захищати нашу землю від окупантів.
Унаслідок важкого поранення втратив зір та ліву ногу.
Лікарі зробили все, щоб повернути його до життя.
Поруч - найближчі для нього люди: дружи
2025.02.08
06:47
Наді мною - квіти чорнобривці,
Коло мене - темрява й земля.
Був завжди зі світом наодинці,
Наче тиха пісня скрипаля.
Наді мною - хрест, плита з граніту,
А позаду - пройдені шляхи.
Загубився крик несамовитий...
Коло мене - темрява й земля.
Був завжди зі світом наодинці,
Наче тиха пісня скрипаля.
Наді мною - хрест, плита з граніту,
А позаду - пройдені шляхи.
Загубився крик несамовитий...
2025.02.08
05:43
Якщо давно не молодий
І руки, й ноги вже судомить, –
Підводься з ліжка та іди,
Не нарікаючи на втому.
Коли упрієш від ходьби,
Упершись в обрії далекі, –
Забудь про те, що ти слабий,
А знай, що має бути легко.
І руки, й ноги вже судомить, –
Підводься з ліжка та іди,
Не нарікаючи на втому.
Коли упрієш від ходьби,
Упершись в обрії далекі, –
Забудь про те, що ти слабий,
А знай, що має бути легко.
2025.02.07
20:19
Я продираюся крізь гілки часу,
які шмагають моє обличчя,
крізь різні епохи і цивілізації.
Я спотикаюсь об пеньки,
ніби пастки позапростору.
Гілки часу залишають сліди
на обличчі, мов ієрогліфи,
які неможливо прочитати,
які шмагають моє обличчя,
крізь різні епохи і цивілізації.
Я спотикаюсь об пеньки,
ніби пастки позапростору.
Гілки часу залишають сліди
на обличчі, мов ієрогліфи,
які неможливо прочитати,
2025.02.07
20:08
Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бади
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бади
2025.02.07
13:26
Як важко і сумно без тебе, матусю,
Літати у мріях, впадати в гріхи, -
Зважати на час і мотати на вуса
Оте, що звільнив од нальоту трухи.
Набридло вчувати нікчемні поради
Про рух уперед без проблем вороття,
Аби не здаватись овечкою в стаді -
Між в
Літати у мріях, впадати в гріхи, -
Зважати на час і мотати на вуса
Оте, що звільнив од нальоту трухи.
Набридло вчувати нікчемні поради
Про рух уперед без проблем вороття,
Аби не здаватись овечкою в стаді -
Між в
2025.02.06
20:22
Закинутий колодязь
заріс травою, як спогадами.
У ньому більше не можна
зачерпнути космічної води,
не можна налити
у долоні вічності.
Я пам'ятаю, як ми класом
стояли біля нього.
заріс травою, як спогадами.
У ньому більше не можна
зачерпнути космічної води,
не можна налити
у долоні вічності.
Я пам'ятаю, як ми класом
стояли біля нього.
2025.02.06
18:58
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
2025.02.06
15:32
Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч М
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч М
2025.02.06
09:09
Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє р
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє р
2025.02.06
06:58
Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
2025.02.06
04:25
Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)
1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.
1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.
2025.02.06
00:39
Цю історію розповів мені колишній парторг колгоспу «Шлях Ілліча» Петро Іванович Лукін. У Криму в ті роки він славився як правдолюб: навіть з партії та з колгоспу його вигнали, як він висловився, «за правду». Хоча злі язики говорили, що начебто за контраба
2025.02.05
23:07
Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.
У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.
У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
2025.02.05
22:38
Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Руслан Лиськов (1976) /
Проза
Дядько Михайло
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дядько Михайло
Цілий день за вікном мете. Сніжинки прилипають до вікна, повільно тануть і перетворюються в тонкі химерні візерунки. У тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря проноситься біла пухнаста зграя. Снігу немає ні початку, ні кінця.
Доріжки, які ще з ранку прочистив червонопикий двірник, гроза місцевих хлопчаків, дід Толя, безнадійно позамітало. Увесь двір перетворився на величезне біле поле.
Все зникло під снігом - заснули до весни машини, залізні дитячі гірки, дерев'яні пісочниці, ланцюгові гойдалки, сходи до під”їзду.
Навіть старенькі п'ятиповерхівки з похилими дахами і вузькими, схожими на бійниці вікнами, немов підігнулися під важким тягарем снігу.
Зимова ніч опустилася швидко, накривши землю темним ковдрою.
А в кімнаті тепло і затишно.
Мокрі рукавиці сушаться на облупленній чавуній батареї. Тут же стоять мокрі, в білуватих розводах солі, чобітки. Дві пари. Ті, що трохи менше - Максима, великі широкі, на рифленій підошві - Славки.
На годиннику двадцять хвилин на дванадцяту. Мама ще на роботі, буде не раніше трьох. Славка, старший брат, зі світлим волоссям, кругловидий, з густими і красивими як у дівчинки віями, давно спить. А Максиму щось не спиться. Він сидить біля вікна, задумливо дивиться на заметіль за вікном, іноді поглядає на годинник - як смертельно повільно повзуть стрілки по циферблату.
Чекає маму.
На вулиці ні душі. У теплій кімнаті тихо. Лише розмірений стукіт годинника і ледь чутне сопіння брата.
Болісно ниє права скроня. Максим тре її, морщиться.
Ось якби вдома була мама. Вона може все. Їй лише потрібно доторкнутися, провести теплою шорсткою долонею по волоссю, поцілувати хворе місце - і все. Біль відразу ж пройде.
Мама укладе Максима в ліжко, накриє до самого підборіддя ковдрою, поцілує в чоло і тоді все стане на свої місця. Прийде спокій і довгоочікуваний сон. А біль розчинитися без залишку.
Але мами все ще немає, хвилинна стрілка завмерла на місці, а скроня болить не перестаючи. Максим на кілька хвилин включив, було, телевізор, але там нічого цікавого немає. Реклама, реклама, реклама.
Потім взяв з полиці книгу - ілюстрована енциклопедія для школярів, але читати не хотілося. Кілька хвилин Максим розсіяно розглядав картинки, потім втомлено зітхнув і відклав книгу в сторону.
До приходу мами залишалося три з половиною години. Боже, як довго чекати! Максим вимкнув настільну лампу, знові підійшов до вікна і став дивитися на вулицю.
Раптом він почув стукіт. Тихий обережний стукіт у двері. Максим завмер, прислухаючись.
Може почулося?
Точно почулося.
Але через хвилину стукіт пролунав знову.
Максим тихо встав і обережно, навшпиньках підійшов до вхідних дверей. Подивився у вічко.
Але там нікого не було.
Порожня сходова клітина, санки біля стіни, старенька сусідська коляска в дальньому кутку.
Максим обережно, намагаючись не шуміти, опустив на місце пластикову кришку вічка і пішов назад в кімнату.
Коли він уже підходив до вікна, знову пролунав стук. Тихий, обережний.
Тепер Максим злякався. Він підійшов до старшого брата і став обережно його будити. Але Славко лише відвернувся до стіни. Ще й натягнув ковдру на голову.
Максим розгублено дивився на брата і не знав, що робити.
Стук пролунав знову.
Може це мама? Але ж у мами є ключ!
Максим знову підійшов до дверей і подивився у вічко.
Нікого. Нікого немає.
Але хто ж тоді стукає у двері?
Максим завмер в коридорі, прислухаючись. Серце в грудях калатало від переляку і ... цікавості.
Тук, тук. Тук, тук, тук.
Тихий, обережний, наполегливий стукіт у двері, туди, де знаходиться замкова щілина.
- Хто там?
Голос Максима, тонкий, переляканий схожий на скрип мостини.
Але у відповідь лише тиша. Бездонна прірва мовчання.
І знову - тук, тук. Тук, тук, тук.
Максим обережно одягнув сталевий ланцюжок у паз. Потім повільно провернув засувку.
Два обороти за годинниковою стрілкою.
Серце в грудях шалено калатало.
Рипнули, відкриваючись, двері.
Максим злякано визирнув у щілину. Він був упевнений, що там нікого немає. Принаймні, там не буде людей.
Може кішка? Так. Кішка. Замерзла на вулиці і шкребеться у двері ...
На порозі стояв мамин брат, дядько Михайло.
Він жив в сусідньому під'їзді на другому поверсі.
Невисокий, повний. З пивним животом. І широкими долонями, що завжди пахнули соляркою.
- Максим ...
Впусти погрітися, а то у мене вдома нікого немає. А на вулиці холодно дуже.
Тільки зараз Максим зауважив, що дядько Михайло без верхнього одягу - затертий старий светр, мішкуваті штани, черевики. З під розтягнутого коміра безглуздо стирчить куточок сорочки.
Максим зняв ланцюжок і ступив у бік.
- Проходьте, я вас чаєм зараз пригощу.
Це дядько Михайло. Але тривога чомусь не залишала серце.
Максим спробував заглянути в очі гостеві. Але той стомлено опустився на стілець і відвернувся до вікна.
- Холодно. Так холодно. Все ніяк не можу зігрітися.
Дядько Михайло все щулився і тер плечі долонями.
Максим налив в чайник води і двома руками поставив посудину на газ.
Потім насипав прямо в чашку кілька ложок чаю.
- А Славко спить, напевно?
- Так. Спить. І мама ще на роботі.
Помовчавши, Максим додав:
- А ви мене трохи налякали.
- Не бійся. Ось відігріюсь і піду. Моїх то вдома немає. Стукаю, стукаю - ніхто не відкриває. А я замерз зовсім. Холодно дуже. Холодно.
Чайник, нарешті засвистів.
Максим влив в чашку окріп. Дістав цукор.
- Ось. Пийте, дядько Михайло.
- Ти такий молодець. Спасибі тобі.
Вікна прокреслила смуга світла. Хтось приїхав у двір. Ледь чутні голоси. Нічого не розібрати.
Потім тихий скрип дверей. І знову тиша.
Він тримав гарячу чашку двома руками, і кожен раз повільно, немов боячись розплескати чай, підносив її до губ. Низький широкий блідий лоб, весь у великих крапельках поту.
Дядько Міхайло нічого не говорив, але мовчання це не було обтяжливим.
Коли на вулиці знову пролунали голоси, Максим немов прокинувся зі сну.
Схопився на ноги, притулився лобом до вікна.
Біля під'їзду стояло авто, ходили якісь люди. Курили і про щось стривожено говорили. Через хуртовину нічого толком не розібрати.
- Хто це?
Максим сказав немов сам собі, але потім раптом озирнувся.
Дядька Михайла за столом не було.
Лише чашка з остиглим чаєм.
Максим вийшов у коридор, подивився у дверне вічко.
Нікого.
У сусідній кімнаті, на ліжку тихо сопів Славко.
Максим знову підійшов до вікна.
У дворі ходили незнайомі люди. Білі хмарки чи то сигаретного диму, чи то пари відділялися від губ і одразу ж танули в нічній імлі.
У деяких вікнах спалахнуло світло.
Голоси. Голоси. Голоси.
Але нічого не розібрати.
Раптом в замковій щілині провернули ключ.
Один оборот. Два.
Максим всім тілом відчув як опускається ручка дверей.
Це була мама.
- Господи, Максим. Як ти мене налякав! Ти чого не спиш?
- Не хочеться. А чому ти плачеш?
Мама підійшла до Максима і ласкаво пригорнула до себе.
- Сьогодні вночі наш дядько Михайло розбився.
Максим раптом затремтів усім тілом.
- Поїхав ввечері у відрядження на вантажній машині і перекинувся на трасі. Там міліція приїхала. Його дві години тому тільки знайшли. Кажуть, він після аварії був ще живий. Але його, пораненого, притиснуло машиною. А коли знайшли, він вже замерз.
Максим мовчав, міцно притулившись до мами.
Хвилі холоду проходили через усе його тіло.
Доріжки, які ще з ранку прочистив червонопикий двірник, гроза місцевих хлопчаків, дід Толя, безнадійно позамітало. Увесь двір перетворився на величезне біле поле.
Все зникло під снігом - заснули до весни машини, залізні дитячі гірки, дерев'яні пісочниці, ланцюгові гойдалки, сходи до під”їзду.
Навіть старенькі п'ятиповерхівки з похилими дахами і вузькими, схожими на бійниці вікнами, немов підігнулися під важким тягарем снігу.
Зимова ніч опустилася швидко, накривши землю темним ковдрою.
А в кімнаті тепло і затишно.
Мокрі рукавиці сушаться на облупленній чавуній батареї. Тут же стоять мокрі, в білуватих розводах солі, чобітки. Дві пари. Ті, що трохи менше - Максима, великі широкі, на рифленій підошві - Славки.
На годиннику двадцять хвилин на дванадцяту. Мама ще на роботі, буде не раніше трьох. Славка, старший брат, зі світлим волоссям, кругловидий, з густими і красивими як у дівчинки віями, давно спить. А Максиму щось не спиться. Він сидить біля вікна, задумливо дивиться на заметіль за вікном, іноді поглядає на годинник - як смертельно повільно повзуть стрілки по циферблату.
Чекає маму.
На вулиці ні душі. У теплій кімнаті тихо. Лише розмірений стукіт годинника і ледь чутне сопіння брата.
Болісно ниє права скроня. Максим тре її, морщиться.
Ось якби вдома була мама. Вона може все. Їй лише потрібно доторкнутися, провести теплою шорсткою долонею по волоссю, поцілувати хворе місце - і все. Біль відразу ж пройде.
Мама укладе Максима в ліжко, накриє до самого підборіддя ковдрою, поцілує в чоло і тоді все стане на свої місця. Прийде спокій і довгоочікуваний сон. А біль розчинитися без залишку.
Але мами все ще немає, хвилинна стрілка завмерла на місці, а скроня болить не перестаючи. Максим на кілька хвилин включив, було, телевізор, але там нічого цікавого немає. Реклама, реклама, реклама.
Потім взяв з полиці книгу - ілюстрована енциклопедія для школярів, але читати не хотілося. Кілька хвилин Максим розсіяно розглядав картинки, потім втомлено зітхнув і відклав книгу в сторону.
До приходу мами залишалося три з половиною години. Боже, як довго чекати! Максим вимкнув настільну лампу, знові підійшов до вікна і став дивитися на вулицю.
Раптом він почув стукіт. Тихий обережний стукіт у двері. Максим завмер, прислухаючись.
Може почулося?
Точно почулося.
Але через хвилину стукіт пролунав знову.
Максим тихо встав і обережно, навшпиньках підійшов до вхідних дверей. Подивився у вічко.
Але там нікого не було.
Порожня сходова клітина, санки біля стіни, старенька сусідська коляска в дальньому кутку.
Максим обережно, намагаючись не шуміти, опустив на місце пластикову кришку вічка і пішов назад в кімнату.
Коли він уже підходив до вікна, знову пролунав стук. Тихий, обережний.
Тепер Максим злякався. Він підійшов до старшого брата і став обережно його будити. Але Славко лише відвернувся до стіни. Ще й натягнув ковдру на голову.
Максим розгублено дивився на брата і не знав, що робити.
Стук пролунав знову.
Може це мама? Але ж у мами є ключ!
Максим знову підійшов до дверей і подивився у вічко.
Нікого. Нікого немає.
Але хто ж тоді стукає у двері?
Максим завмер в коридорі, прислухаючись. Серце в грудях калатало від переляку і ... цікавості.
Тук, тук. Тук, тук, тук.
Тихий, обережний, наполегливий стукіт у двері, туди, де знаходиться замкова щілина.
- Хто там?
Голос Максима, тонкий, переляканий схожий на скрип мостини.
Але у відповідь лише тиша. Бездонна прірва мовчання.
І знову - тук, тук. Тук, тук, тук.
Максим обережно одягнув сталевий ланцюжок у паз. Потім повільно провернув засувку.
Два обороти за годинниковою стрілкою.
Серце в грудях шалено калатало.
Рипнули, відкриваючись, двері.
Максим злякано визирнув у щілину. Він був упевнений, що там нікого немає. Принаймні, там не буде людей.
Може кішка? Так. Кішка. Замерзла на вулиці і шкребеться у двері ...
На порозі стояв мамин брат, дядько Михайло.
Він жив в сусідньому під'їзді на другому поверсі.
Невисокий, повний. З пивним животом. І широкими долонями, що завжди пахнули соляркою.
- Максим ...
Впусти погрітися, а то у мене вдома нікого немає. А на вулиці холодно дуже.
Тільки зараз Максим зауважив, що дядько Михайло без верхнього одягу - затертий старий светр, мішкуваті штани, черевики. З під розтягнутого коміра безглуздо стирчить куточок сорочки.
Максим зняв ланцюжок і ступив у бік.
- Проходьте, я вас чаєм зараз пригощу.
Це дядько Михайло. Але тривога чомусь не залишала серце.
Максим спробував заглянути в очі гостеві. Але той стомлено опустився на стілець і відвернувся до вікна.
- Холодно. Так холодно. Все ніяк не можу зігрітися.
Дядько Михайло все щулився і тер плечі долонями.
Максим налив в чайник води і двома руками поставив посудину на газ.
Потім насипав прямо в чашку кілька ложок чаю.
- А Славко спить, напевно?
- Так. Спить. І мама ще на роботі.
Помовчавши, Максим додав:
- А ви мене трохи налякали.
- Не бійся. Ось відігріюсь і піду. Моїх то вдома немає. Стукаю, стукаю - ніхто не відкриває. А я замерз зовсім. Холодно дуже. Холодно.
Чайник, нарешті засвистів.
Максим влив в чашку окріп. Дістав цукор.
- Ось. Пийте, дядько Михайло.
- Ти такий молодець. Спасибі тобі.
Вікна прокреслила смуга світла. Хтось приїхав у двір. Ледь чутні голоси. Нічого не розібрати.
Потім тихий скрип дверей. І знову тиша.
Він тримав гарячу чашку двома руками, і кожен раз повільно, немов боячись розплескати чай, підносив її до губ. Низький широкий блідий лоб, весь у великих крапельках поту.
Дядько Міхайло нічого не говорив, але мовчання це не було обтяжливим.
Коли на вулиці знову пролунали голоси, Максим немов прокинувся зі сну.
Схопився на ноги, притулився лобом до вікна.
Біля під'їзду стояло авто, ходили якісь люди. Курили і про щось стривожено говорили. Через хуртовину нічого толком не розібрати.
- Хто це?
Максим сказав немов сам собі, але потім раптом озирнувся.
Дядька Михайла за столом не було.
Лише чашка з остиглим чаєм.
Максим вийшов у коридор, подивився у дверне вічко.
Нікого.
У сусідній кімнаті, на ліжку тихо сопів Славко.
Максим знову підійшов до вікна.
У дворі ходили незнайомі люди. Білі хмарки чи то сигаретного диму, чи то пари відділялися від губ і одразу ж танули в нічній імлі.
У деяких вікнах спалахнуло світло.
Голоси. Голоси. Голоси.
Але нічого не розібрати.
Раптом в замковій щілині провернули ключ.
Один оборот. Два.
Максим всім тілом відчув як опускається ручка дверей.
Це була мама.
- Господи, Максим. Як ти мене налякав! Ти чого не спиш?
- Не хочеться. А чому ти плачеш?
Мама підійшла до Максима і ласкаво пригорнула до себе.
- Сьогодні вночі наш дядько Михайло розбився.
Максим раптом затремтів усім тілом.
- Поїхав ввечері у відрядження на вантажній машині і перекинувся на трасі. Там міліція приїхала. Його дві години тому тільки знайшли. Кажуть, він після аварії був ще живий. Але його, пораненого, притиснуло машиною. А коли знайшли, він вже замерз.
Максим мовчав, міцно притулившись до мами.
Хвилі холоду проходили через усе його тіло.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію