Треба щось робити, щось зробити. В голові маятниково калатало «провокація репресія революція» і постійно згадувався той тужноокий сивань із дбайливо розчесаними вусами, від якого і почув таку нехитру формулку вперше. Потім захланно читалося всякі книги, деякі навіть розумні, деякі просто дотепні та цікаві, і розумів, звісно, звідки той чоловік набрався таких розважань, але менше з тим, він, отой вусань, залишився для нього вчителем, причім із великої літери, навіть після того, як перестав бути провідником, теж із великої літери, як же інакше, провідники вони такі, завше - з великої літери. Ліва рука боліла, пам'ять про ту, іншу площу і запеклу дискусію на філологічні питання, коли легіонери пішли клином розсікаючи натовп, і його, галасливого та метушливого, збили з ніг та потягли до автозаку, і вже там кремезний жлоб, кілограм зі стодвадцять, весь такий у спецзасобах, в шоломі з опущеним візором, в якості переконливого аргументу, наступив йому на зап’ястя і рвучко розвернувся – хрускіт і ця хвиля страху досі подеколи снились. Філологія відійшла на задній план, а от фізіологія – вона завше присутня в таких дратівливих питаннях. Так само і тепер, його нудило, в животі утворилась холодна порожнеча. Необхідно було її заповнити, звісно що якимось криком, але заважав шарф, яким замотав обличчя – так ніби це від чогось забезпечить, наприклад від повсюдних камер стеження, чи стукачів, яких також достатньо. Підійшов Н., обличчя сховане під балаклавою. Здраствуй, брате. Обнялись. Менше слів. Синхронно почали розхитувати бруківку. «Забавно, вся ця веремія розпочалась на свято Михайла-архістратига, тож влаштуємо їм бульвар Сан-Мішель, символічно буде». Усміхнувся, ну да, під бруківкою пляж, як же інакше, однакові ж книги читали. Треба. Нудити не переставало, і взагалі, чогось почав тремтіти, як з перепою. Рука боліла щодалі дужче. Підійшли якісь хлопчаки із заточеною арматурою, без слів почали витягувати бруківочку поряд. Всі все знають, все розуміють. Головне – порушити їх ряди, легіонерів отих довбаних, а там підтягнеться підмога, мусить підтягнутись, інакше – навіщо. І масою ми їх задавимо. Ну от, перша готова. Тепер піде справа швидше. Варто наготувати бодай з десяток, далі – творчість мас. Підійшов ще один хлопчина, лице чорною хусткою пов’язане, в руках «грецький прапорець», червоно-чорний, звісно. Краще б прапор Унії взяв, так воно в більшому тренді, і картинка медійна красивіша була б. «Ну що, ви готові?» Так питає, ніби лише його й чекали. Ми, братіку, вже давно готові, я, наприклад, з того часу як рука зажила, дай-но лишень проблююсь і відлию про всяк випадок, а то страх таким клубком в горлі, що аж страшно, лише б не налажати. Якісь чудіки почали репетувати «міліція з народом, в нас мирна акція, ганьба провокаторам». Ну да, мирна, хто ж проти, звісно, що мирна, і провокаторам ганьба, звісно, чого ж ні. Але головне – порушити ряди. І щоб підмога підтягнулась. А то що нам просто кінець – і так ясно, так само як і те, що тепер зламана тільки рука за щастя буде. Блять, прям рима - зламана рука в цього мудака, який лізе куда не варто і не треба, і виявляється провокатором, внєзапно. Тим чудікам також хана, подумав злорадно, відчують, як воно – коли міліція з народом. Притягли якийсь молоток, і пацанчики почали колоти бруківочку. Виходило кепсько, то замалі шматки, то завеликі. Легіонери таємничо поблискували візорами, переступали з ноги на ногу. Теж чекають, суки, в охотку їм вперед кинутись і лупашити всіх, нудно стояти. Ждіть, ще буде нагода, ми вам влаштуємо привід, недовго ще. Якісь незнайомі тіпи притягли коктейлі молотова, поки що тримали в руках за пазухою, наче пляшки з пивом, гріли. Серед них раз по раз спалахував регіт. Рука боліла щодалі відчайдушніше, нудило що раз сильніше, тепер тремтіли не тільки руки, а й ноги. Треба починати, а то й зуби цокотітимуть. Нам кінець. Твоюмать. Звалу нема, треба починати. Перші шматки бруківки не долетіли, легіонери підняли щити. Ті мутні тіпи кинули свої коктейлі, теж заблизько. Ну от, нам кінець. Бруківка важка і холодна. Не докину, ясно, ще й руки тремтять. Подивився навколо, ну да, камери, як же інакше, ще й журналісти, як інформатори, тільки хто там знає, кого вони інформують фактично. Рука боліла навіть сильніше, аніж свіжий перелом. Ну що ж, вибору все одно нема, інакше не варто було й починати. Зняв шарф, замотав у нього цілу бруківку, розкрутив на манер пращі. І да, обличчя відкрите, тепер можна кричати, заповнити цю холодну порожнечу всередині. Шлях воїна є смерть, це теж говорив той тужноокий сивий чоловік із дбайливо розчесаними козацькими вусами, і перемога буде за нами, це взагалі ще десь із дитинства в пам’яті застрягло. Легіонери побігли вперед, мовчки і переконливо. Підмоги не було.