Він скулився і припалив котру вже цигарку. Холодно було всюди, особливо мерзли ноги і руки, того постійно притупцював і потирав долоні. Бляхамуха, ну його, краще спати йти, на бога він взагалі приперся в то Місто, яке терпіти не міг спраглою любов’ю провінціала, якого милого. Ще й компанію свою ніяк знайти не може, розбрелись як вівці, а батарея телефонічна сіла. Умовились, коли що, тут зустрітись, біля входу. Зі сцени навіжена ведуча вкотре репетувала «нас багато, вони не посміють, це мирна акція». Мирна акція, матьтвою, це добре, що мирна, тільки холодно дуже. Почали співати гімн, його взагалі співали мало не щогодини. Задовбали вже. Машинально виструнчився, з іронією, як собі гадав, поглядів на священика, що стояв праворуч. Він довго тренував такий погляд – іронічно-поблажливий. З вулиці було чути тупіт. Ідуть, чи що, і на чорта, все одно ж не посміють. Лякають, мабуть. Гуркіт був направду несподіваний, легіонери почали ритмічно вдаряти кийками по щитах. І не зупинились, як минулого разу, біля цього умовного переметру, який ніяк не відображений, але всіма відчутний, їм не заходити - і виходити нам не варт. З темряви чоловічий голос щось прокричав у мегафон, потім ще щось проволав. Слів не розібрати, погрожує, певно. Відчув, що нарешті зігрівся, майка взагалі чогось прилипла до спини, а під пахвами стало мокро і лоскітно, долоні спітніли, аж незручно стало. Блять, на фіга я сюди приїхав, нащо воно мені треба. По шиї стікав піт. Захотілось всього і зразу, і якогось міцного алкоголю, і гарячого чаю і каву з коньяком, і цю дівчину, яка дрижала та плакала ліворуч. Дівчину і алкоголю хотілось найдужче, бодай підійти та обняти її, бодай ковточок, і поцілувати, і ще ковток, хоча ще дужче хотілось бути вдома, залізти під ковдру і закутатись з головою. Повернувся праворуч і зробив те, чого ніколи б від себе не очікував «отче, благословіть». В отця постійно кліпав, очі сльозились, від вітру,певно. Благовійно стис руку, поцілував великий жовтий перснь із хрестом і став з колін. Легіонери неквапно насувались, ритмічно вдаряючи кийками по щитах. Вони не посміють, він знав це, вони не посміють, це ж мирна акція.
Через кілька годин вийшов із намету, де нашвидкуруч зробили імпровізовану перев’язочну, і покульгав у Дім Свободи, що захопили на самому початку, з жартами та сміхом розганяючи переляканий персонал і охорону, знайшов вільний куток, зкинув на підлогу важку і брудну куртку, ліг. Шукати якийсь карімат не хотілось. Ніби здалеку чув радісний галас «ми змогли, ми вистояли». Ну да, вистояли. Блять. Живий і добре, плече лишень болить і вилиці. Ну вилиці, ясно, від крику, а плече чого, не пам’ятаю навіть. Перев’язана голова не боліла, ну ясно ж, як може кістка боліти, та й новокаїн. А шкіра що, зашили, то й заживе, як на собаці. Нарешті розумію, що таке бути мокрим, як миш. Особливо неприємно, що штани наскрізь промокли, навіть не зауважив коли, але не те, щоб соромно, незручно просто. Да ладна, ніхто уваги не звертає, за дві години в теплі висохнуть, якраз до ранку. А запах - та від усіх однаковий. Міг би й обробитись, чого вже там, якщо б не те, що й так третій день в туалет по великому не ходжу, метаболізм такий, повстанський, канапочки революційні, чайочок, мать його, з медом, усміхнувся вже засинаючи. Вже в напівсні подумав «телефон зарядити треба, на роботу подзвонити і додому, ще затримаюсь трохи, не так воно й холодно»