Стрьомно воно якось. І ще цей чай постійний, з лимоном і медом – як привіт із дитинства, золотого, йоханийбабай, дєцтва. Але якщо вже було яке часомісце, куди б не хотів повертатись – то воно якраз у дитинство. Ну і ще в Місто – сюди направду не варто було приїздити, воно, Місто, не марно вражало його якимось таким, що озвучував як обивательство, зрозуміло, що в російській конотації, а не польській. Ноги в стегнах аж зводило, дихання збите. Так він хіба в школі бігав, стометрівку. Підійшов Н. в розхристаному чорному кашеміровому пальто і якомусь абрикосового кольору шарфику. Виглядає як клоун, їй богу. Радий зустрічі, одначе, і перебратись вже встиг, видно ничка неподалеку, мєсний, йобйогозаногу. «Вони не прийшли, Н., чому, блять, вони ж мали підійти». «Сцикуни і балаболи, єслічєсно. А так – ну, сам розумієш, в них же мирний протест. Зато гляди, ти он тут стоїш, чай п’єш, а ті чудіки, що тамочки про мирну акцію кричали, вже протоколи підписують, то єслі пальці цілі, канєшна. Но добре, що вони були, а то б ми на їх місці стояли. Ти, кстаті, мудак, що шарфа зняв, так що за дві години автобус, збирайся, ти звалюєш додому. Та й все одно вже нічого не буде, хулі тут мерзнути». «Обідно». «Фігня. Пішли краще переодінемо тебе, а то виглядаєш не конче, єслічєсно». Н. був молодший на два роки, але досвід у нього більший, на таких же два роки, що він терся по всяких організаціях маргінальних, і боротьба зі забудовниками, і сквоти, так що він, як правило, діло казав, гріх не послухати. Годину тому Н. врятував його, коли тренованим оком старого вуличного бійця побачив, що шеренга почала перестроюватись, вчепив за рукав і закричав просто у вухо «Валимо, бля, щас атакують». Рефлекторно побігши слідом не втримався і озирнувся, так і є, шеренга розійшлась на два крила і та фаланга, що стояла у прикритті автобусів, вже построєна клином мовчки побігла, збиваючи з ніг демонстрантів і не забуваючи декілька разів ударити кожного в межах досяжності. Першими під удар, як і очікувалось, потрапили ті чудіки, що репетували «міліція з народом» та журналісти. Вони разом і затримали клин на ті рятівні секунди, що гостро потребувались на відрив. І от зараз, на площі, вони стоять, як нічо не бувало, а Н. взагалі виглядає так, ніби тільки-но з якого кафе вийшов і не конче орієнтується, що власне відбувається. Підійшов якийсь чувак, в чорній куртці дерматиновій, з хусткою на шиї, так і не поймеш, чи то хустка стилізована під прапор, чи то дійсно прапор пов’язав. Явний неадекват, навіть без хустини видно, чудак якийсь мутноокий. Взяв у наметі чай, став поруч. «Класно ми їм дали, правда? Я бачив вас, ви просто герої. Ще не раз спробуємо, правда?». Блять, як все-таки стрьомно, дійсно, треба валити з Міста, добре, хоч ушкоджень нема, ну, хіба пальці збиті, але то таке, трохи крему і заживе швидко, та й не доказ, може я вдома ремонт роблю. Хоча, не доказ, доки кийок гумовий в задницю не запхають, а то після такого ректального аналізу на правдивість всі докази сам пред'явиш, лише б до терморектального не перейшли. Н. з веселим нерозумінням дивився на того типа «Даруйте, ми знайомі? Чи ви нас плутаєте з кимось?». Чувак взагалі розвеселився, як дурень на похоронах «Ну чого ти, брате, влада ж буде народна, просто хотів руку вам потиснути. Взагалі, в мене тут друзі, он намет наш, там трошки бухла припасено, зайдемо, розслабитесь, то-сьо, поговоримо, ми б вам і організації вашій помогти хотіли, фінансами чи що вам треба, ми симпатики». Н. розв’язно поплескав його по рукаву «Даруй, брате, ми просто клерки, працюємо тут поблизу, пепегладіолус, квіти постачаємо в офіси, а сюди так забрели, на зоопарк цей глянути, чаю попити».Чувак не здавався «Я вас точно бачив, ви герої. І біля того трактора, що браму валив, ви були, там в кабіні також герой, кстаті, не знаєте його, його ніби Сєрий звуть». Н. звеселів ще дужче, мені воно вже виглядало так, гейби вони ветерани ВОВ, які розповідають одне одному побрехеньки про свою визначну участь у Сталінградській битві. «Ти чого, мужик, ми там хвилин десять були, ну його по шиї получати, там вони ж странні всі. А біля трактора то взагалі просто сфоткатись хотіли».Чувак не заспокоювався «Ну, а може чули, як до того тракториста говорили, кликуха його як, ми б з корєшами помогли трохи, йому зараз втікати ж треба, мусара на хвості висять, нєбось, чи кегебісти». Нарешті допив чай, пора йти. Вже відкрив рот «Чу…». Ой бяха, Н. ненароком, незграбно так викидав бичка і ліктем вдарив мене просто в ніс, несильно, але кров потекла. «Блять, друже, вибач, я не бачив, курва, пішли, якої вати знайдемо. Даруй, чувак, ми ще повернемось, тоді й бухнемо».
«Що ти хотів сказати цьому мудаку?» «Ну, блять, думаю, хай відмахається, скажу чупакабра, хай шукає» «Добре, що збив тебе. Звідки знаєш, може тут дійсно є хто з поганялом таким, може він дійсно в курсі, або просто злиє всіх, кого знає, або підпише все, що завгодно. Не кажи нікому ніколи нічого, а то взагалі без носа лишишся. Давай, автобус чекає, вали звідси, братіку, перебиратись ніколи. Візьми, за успіх бухнеш і світер новий купиш».Засміявся хрипко "Якщо лишиться що. Давай, на звязку."
Вже коли виїхали на трасу, глянув – ну що ж, сто баксів це завше сто баксів, можна і бухнути, хулі дєлать.