
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.05.18
22:09
Попросися до мене у сон, хоч на ніч попросися.
Я забуду, що думала - більше не хочу і бачить.
Замотала ж у папороть свіжу бажання гарячі,
Обірвала під ноги той цвіт, що ховався у листі.
Там, де місяць блакитний над лісом, укотре вовчиця
Заведе про з
Я забуду, що думала - більше не хочу і бачить.
Замотала ж у папороть свіжу бажання гарячі,
Обірвала під ноги той цвіт, що ховався у листі.
Там, де місяць блакитний над лісом, укотре вовчиця
Заведе про з
2025.05.18
21:40
У тумані пливе принцеса
у білих шатах
неймовірно загадкової вроди.
Вона стелиться над землею,
ніби мрія.
Після рясної зливи
єдиною розрадою
стає принцеса.
у білих шатах
неймовірно загадкової вроди.
Вона стелиться над землею,
ніби мрія.
Після рясної зливи
єдиною розрадою
стає принцеса.
2025.05.18
16:29
Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони
2025.05.18
11:23
Не відаю, що буде завтра —
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
2025.05.18
10:01
Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.
А потім – весь світ зачитався паперами,
що склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.
А потім – весь світ зачитався паперами,
що склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
2025.05.18
06:36
Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.
2025.05.18
05:55
Ей, Джо! куди прямуєш із револьвером оце
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
Або застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
2025.05.18
00:25
У натовпі мерзотників-святош,
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.
Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.
Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"
2025.05.17
21:38
Подивитися в очі чорній безодні,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,
2025.05.17
17:30
вертай живим
вертай живим
крізь лють вітрів
де смерть на Ви
де вирви піль -
стигмати прі
мечі навхрест
вертай живим
крізь лють вітрів
де смерть на Ви
де вирви піль -
стигмати прі
мечі навхрест
2025.05.17
14:20
Вечірня тиша бродить в домі,
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.
2025.05.17
12:08
Так повсякчасно прагнем волі
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...
2025.05.16
21:30
Ілля прийшов, і літу вже кінець.
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.
Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.
Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,
2025.05.16
21:03
Наші пам’ятники
Двозначні
Мають форму впадини
Наші пам’ятники
Мають форму
Сльози
Двозначні
Мають форму впадини
Наші пам’ятники
Мають форму
Сльози
2025.05.16
17:52
У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.
У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.
У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
2025.05.16
15:26
Поміж роями зоряних галактик
Несеться, неомірний відчуттям
Гривастий час, який не осідлати.
Лиш зірка має пОру в нім палати.
А з миті мить у ньому для життя,
Яке сяйне ураз, без вороття,
Щоб в Божих зупинитися палатах.
І мить із миті - шанс для ка
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Несеться, неомірний відчуттям
Гривастий час, який не осідлати.
Лиш зірка має пОру в нім палати.
А з миті мить у ньому для життя,
Яке сяйне ураз, без вороття,
Щоб в Божих зупинитися палатах.
І мить із миті - шанс для ка
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Вікторія Торон /
Проза
На семи вітрах
Вона була делікатною людиною, як колись її батько. Делікатні люди не мають великого впливу на інших, і якщо в молодості вона думала, що мала, то помилялась. Це виявилось в останні роки її життя. Вона була самотньою.
Я думаю, вона була свого роду Дон Кіхотом —із настійною потребою вносити шанобливу людяність у стосунки і цінувати найменший натяк на благородство в інших, ризикуючи самій здатись недоладною і смішною. Ніщо не було для неї чужим, усе було — єдине полотно вселюдської долі, і те, що трапилось із кимось, могло трапитись із нею або її дітьми, але хтось узяв на себе гіркий привілей бути першим. Вона нікого не засуджувала і усіх розуміла. Здавалось,вона жила між світами.
Часом вона тихо плакала, думаючи про жертви війни, голоду, репресій, пригадувала своїх далеких родичів — братів-сиріт, обоє з яких загинули повільною смертю в німецькому таборі для полонених. Вона їх мало знала, але пам’ятала про них ціле життя — такі скромні, чесні хлопці, знедолені змалку! Прийшовши з роботи, вона плакала, розповідаючи про чужу хвору -- молоду жінку, яка, вмираючи, просила нанести на неї грим, щоб діти запам’ятали її в труні гарною...Воістину, немає нічого драматичнішого за щоденне життя! Стоячи у черзі, вона просила продавщицю кинути у воду рибеня, яке безпорадно тріпалось на прилавку, задихаючись, і усі дивились на неї, як на божевільну...Таких випадків було багато — вона часто здавалась не від світу сього. Головне ж — вона завжди пам’ятала найменше добро, зроблене для неї, навіть випадково. Пам’ятала людей із рідного її села і тих, кого вона лікувала десятки років назад, одразу після закінчення інституту, які любили її за самовідданість, пам’ятала усіх, хто коли-небудь сказав ій добре слово. Вона поверталась у старі місця, не знаючи застереження поета ніколи цього не робити, і виявляла, що там вона вже чужа. Людська пам'ять не вічна, врешті-решт...
Найбільшим випробуванням її була задавнена — на все життя — сімейна проблема, яку вона так і не змогла ніколи розв’язати. Часом вона судомно поривалася щось змінити, але гірка нещасливість, мов отрута, вже вбудована в неї, дивно знесилювала її, і у спалахах яснобачення їй ввижалось велетенське колесо земних випробувань, яке котиться по всіх життях, -- його ж, це колесо, не зупиняють, не долають, а зносять до кінця. Життя її часто було — як покута.
Вона ніколи не вміла жити для себе, але відчайдушно, з розмахом, завдавала собі на плечі тягар відповідальності за інших. Це було більше, ніж вона могла нести без надриву, і тому вона забагато працювала, забагато метушилась, помилялась —і вміла передбачити, як ніхто, рахувалась з усіма — і мало хто рахувався з нею. Ті, хто краще вміли давати собі раду, стинали плечима й відходили.
Колись у молодості вона часом благоговіла перед «сильними світу сього», з якими її побіжно зводила доля, сподіваючись, що знайомство із ними зможе захистити дітей її від грубої дійсності, але їхній світ так і не став її світом. Для ролі «ділової жінки» їй бракувало авторитетності, для ролі «світської дами» --зовнішнього стилю й самоповаги.
Дон Кіхот не знайшов того, чого шукав, ні серед простих людей, ні при високому дворі. Їй, однак, було важче — у неї не було Санчо Панси. Ті, хто коли-небудь примірялися до цієї ролі, покидали її і поверталися до своїх сімей і городів. Дружба із нею переставала їх цікавити — люди тримаються того, що їм зрозуміле і приносить реальні плоди. І потім, ця її хронічна виснаженість через сімейні негаразди... Ішли ті, на чиє плече вона могла би спертися, вона ж була надто делікатна, щоб затримувати їх. Вона так і не навчилась розуміти невірність
Коли їй виповнилось 70 років, вона почала забувати назви ліків і їй стало соромно перед хворими продовжувати працювати. Вона остаточно перестала опікуватись зовнішнім виглядом. Страх за тих, кого вона любила і кому, здавалось, ще повинна була помогти, опановував її все більше. Їй треба було ще так багато встигнути зробити для них —таких недоладних, невлаштованих! Життя її перетворилось на цілковиту самопожертву. Вона ще не знала тоді, що вже нічого ні для кого не зможе зробити.
Усе ж, занедбана і змучена, вона була неусвідомлено-гречна, мов королева або людина, яка за дрібку добра готова розплатитись по-королівськи. Людям здавалось це комічним. Вона сідала у пошарпаний приміський автобус, казала «будьте ласкаві» і «прошу сказати» до похмурого насупленого водія, достатньо совісного, однак, щоб підібрати пенсіонерку, казала «щиро дякую» за місце і, дивлячись у вічі тому, хто їй поступився, ніби на хвильку підтримувала зв’язок несподіваної людяності. Пасажири крадькома кидали зацікавлені погляди на жінку, манери якої так не відповідали її полинялому одягові, старій сумці і розсипаному (ніколи не трималось у зачісці!) сивому волоссю. Вона приїжджала до свого городу, як до єдиного вірного друга, із яким їй легко дихалось,терпляче щось садила, щоб ніколи потім не знайти посаджене, але город розумів її, вибачав їй старечу розгубленість, забудькуватість, розділяв її сум і пестив її, як колись давно пестив її батько у золотому вінницькому селі її дитинства.
З роками, постійно роздумуючи над життєвими драмами, переповідаючи їх своїм дітям, вона досягла особливого стану високого рівного всерозуміння приреченої, коли неможливо нікого засуджувати, неможливо не прощати і немає надії на чудо. Усе, що в ній лишилося, була трепетна боязка ніжність до тих, кого вона усе своє життя самовіддано любила і хто не виправдав її сподівань, до чужих дітей, зустрінутих на вулицях чи в трамваях, до пари голубів, які звикли прилітати до неї на підвіконня і тварин, всерозуміючих, як вона сама. Їй стало складно знаходити теми для розмов. Вона поступово поринала у мовчання. Чи була вона вже зламана, чи, навпаки, мудра мудрістю, яка не потребує слів? Чи, може,--зламана і мудра водночас?
Наприкінці вона невпізнанно змарніла, і бувші її приятелі часом жаліли, а часом відвертались від неї. Це були останні її рани, і вона тільки тихо дивувалась. Наостанку нам дано іще раз відчути шорсткі руки цього світу, які ми відчули, народившись, і заплакали...Доки в неї ще були сили, вона вдячно назавжди попрощалась із розгубленою працівницею банку, яка видавала їй пенсію, із бруківкою міста, якою вона стільки років бігала, із старим собакою. Нічого в її житті не склалось так, як вона мріяла. Вона стояла на семи вітрах — усі довгі останні роки, а, може, і ціле життя. Вона до кінця була Дон Кіхотом — без прихистку і без Санчо Панси, і коли вона помирала, вона дякувала за кожну дрібницю, як це робила завжди: за зволожені ватою губи, за збиту подушку, за те, що їй помогли стати на ноги, коли вона ще могла ставати, або розчесати її напрочуд м’яке, як у немовляти, волосся. Вона бідкалась, що завдає собою клопоту іншим, покірно пробувала читати релігійні журнали, які їй підкладали, але вони випадали з її прекрасних до самого кінця рук, коли вона поринала у свої останні плутані сни-марення. Наприкінці вона лежала мовчки, нікого не помічаючи, і тільки пильно дивилась у куток стелі, де їй ввижались сходи, і я вірю, що невидимі руки тих, до кого вона подібна, нарешті, допомогли їй піднятися туди, де завжди панують вдячність і делікатність...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На семи вітрах
(пам'яті О.С.Т.)
Вона була делікатною людиною, як колись її батько. Делікатні люди не мають великого впливу на інших, і якщо в молодості вона думала, що мала, то помилялась. Це виявилось в останні роки її життя. Вона була самотньою.
Я думаю, вона була свого роду Дон Кіхотом —із настійною потребою вносити шанобливу людяність у стосунки і цінувати найменший натяк на благородство в інших, ризикуючи самій здатись недоладною і смішною. Ніщо не було для неї чужим, усе було — єдине полотно вселюдської долі, і те, що трапилось із кимось, могло трапитись із нею або її дітьми, але хтось узяв на себе гіркий привілей бути першим. Вона нікого не засуджувала і усіх розуміла. Здавалось,вона жила між світами.
Часом вона тихо плакала, думаючи про жертви війни, голоду, репресій, пригадувала своїх далеких родичів — братів-сиріт, обоє з яких загинули повільною смертю в німецькому таборі для полонених. Вона їх мало знала, але пам’ятала про них ціле життя — такі скромні, чесні хлопці, знедолені змалку! Прийшовши з роботи, вона плакала, розповідаючи про чужу хвору -- молоду жінку, яка, вмираючи, просила нанести на неї грим, щоб діти запам’ятали її в труні гарною...Воістину, немає нічого драматичнішого за щоденне життя! Стоячи у черзі, вона просила продавщицю кинути у воду рибеня, яке безпорадно тріпалось на прилавку, задихаючись, і усі дивились на неї, як на божевільну...Таких випадків було багато — вона часто здавалась не від світу сього. Головне ж — вона завжди пам’ятала найменше добро, зроблене для неї, навіть випадково. Пам’ятала людей із рідного її села і тих, кого вона лікувала десятки років назад, одразу після закінчення інституту, які любили її за самовідданість, пам’ятала усіх, хто коли-небудь сказав ій добре слово. Вона поверталась у старі місця, не знаючи застереження поета ніколи цього не робити, і виявляла, що там вона вже чужа. Людська пам'ять не вічна, врешті-решт...
Найбільшим випробуванням її була задавнена — на все життя — сімейна проблема, яку вона так і не змогла ніколи розв’язати. Часом вона судомно поривалася щось змінити, але гірка нещасливість, мов отрута, вже вбудована в неї, дивно знесилювала її, і у спалахах яснобачення їй ввижалось велетенське колесо земних випробувань, яке котиться по всіх життях, -- його ж, це колесо, не зупиняють, не долають, а зносять до кінця. Життя її часто було — як покута.
Вона ніколи не вміла жити для себе, але відчайдушно, з розмахом, завдавала собі на плечі тягар відповідальності за інших. Це було більше, ніж вона могла нести без надриву, і тому вона забагато працювала, забагато метушилась, помилялась —і вміла передбачити, як ніхто, рахувалась з усіма — і мало хто рахувався з нею. Ті, хто краще вміли давати собі раду, стинали плечима й відходили.
Колись у молодості вона часом благоговіла перед «сильними світу сього», з якими її побіжно зводила доля, сподіваючись, що знайомство із ними зможе захистити дітей її від грубої дійсності, але їхній світ так і не став її світом. Для ролі «ділової жінки» їй бракувало авторитетності, для ролі «світської дами» --зовнішнього стилю й самоповаги.
Дон Кіхот не знайшов того, чого шукав, ні серед простих людей, ні при високому дворі. Їй, однак, було важче — у неї не було Санчо Панси. Ті, хто коли-небудь примірялися до цієї ролі, покидали її і поверталися до своїх сімей і городів. Дружба із нею переставала їх цікавити — люди тримаються того, що їм зрозуміле і приносить реальні плоди. І потім, ця її хронічна виснаженість через сімейні негаразди... Ішли ті, на чиє плече вона могла би спертися, вона ж була надто делікатна, щоб затримувати їх. Вона так і не навчилась розуміти невірність
Коли їй виповнилось 70 років, вона почала забувати назви ліків і їй стало соромно перед хворими продовжувати працювати. Вона остаточно перестала опікуватись зовнішнім виглядом. Страх за тих, кого вона любила і кому, здавалось, ще повинна була помогти, опановував її все більше. Їй треба було ще так багато встигнути зробити для них —таких недоладних, невлаштованих! Життя її перетворилось на цілковиту самопожертву. Вона ще не знала тоді, що вже нічого ні для кого не зможе зробити.
Усе ж, занедбана і змучена, вона була неусвідомлено-гречна, мов королева або людина, яка за дрібку добра готова розплатитись по-королівськи. Людям здавалось це комічним. Вона сідала у пошарпаний приміський автобус, казала «будьте ласкаві» і «прошу сказати» до похмурого насупленого водія, достатньо совісного, однак, щоб підібрати пенсіонерку, казала «щиро дякую» за місце і, дивлячись у вічі тому, хто їй поступився, ніби на хвильку підтримувала зв’язок несподіваної людяності. Пасажири крадькома кидали зацікавлені погляди на жінку, манери якої так не відповідали її полинялому одягові, старій сумці і розсипаному (ніколи не трималось у зачісці!) сивому волоссю. Вона приїжджала до свого городу, як до єдиного вірного друга, із яким їй легко дихалось,терпляче щось садила, щоб ніколи потім не знайти посаджене, але город розумів її, вибачав їй старечу розгубленість, забудькуватість, розділяв її сум і пестив її, як колись давно пестив її батько у золотому вінницькому селі її дитинства.
З роками, постійно роздумуючи над життєвими драмами, переповідаючи їх своїм дітям, вона досягла особливого стану високого рівного всерозуміння приреченої, коли неможливо нікого засуджувати, неможливо не прощати і немає надії на чудо. Усе, що в ній лишилося, була трепетна боязка ніжність до тих, кого вона усе своє життя самовіддано любила і хто не виправдав її сподівань, до чужих дітей, зустрінутих на вулицях чи в трамваях, до пари голубів, які звикли прилітати до неї на підвіконня і тварин, всерозуміючих, як вона сама. Їй стало складно знаходити теми для розмов. Вона поступово поринала у мовчання. Чи була вона вже зламана, чи, навпаки, мудра мудрістю, яка не потребує слів? Чи, може,--зламана і мудра водночас?
Наприкінці вона невпізнанно змарніла, і бувші її приятелі часом жаліли, а часом відвертались від неї. Це були останні її рани, і вона тільки тихо дивувалась. Наостанку нам дано іще раз відчути шорсткі руки цього світу, які ми відчули, народившись, і заплакали...Доки в неї ще були сили, вона вдячно назавжди попрощалась із розгубленою працівницею банку, яка видавала їй пенсію, із бруківкою міста, якою вона стільки років бігала, із старим собакою. Нічого в її житті не склалось так, як вона мріяла. Вона стояла на семи вітрах — усі довгі останні роки, а, може, і ціле життя. Вона до кінця була Дон Кіхотом — без прихистку і без Санчо Панси, і коли вона помирала, вона дякувала за кожну дрібницю, як це робила завжди: за зволожені ватою губи, за збиту подушку, за те, що їй помогли стати на ноги, коли вона ще могла ставати, або розчесати її напрочуд м’яке, як у немовляти, волосся. Вона бідкалась, що завдає собою клопоту іншим, покірно пробувала читати релігійні журнали, які їй підкладали, але вони випадали з її прекрасних до самого кінця рук, коли вона поринала у свої останні плутані сни-марення. Наприкінці вона лежала мовчки, нікого не помічаючи, і тільки пильно дивилась у куток стелі, де їй ввижались сходи, і я вірю, що невидимі руки тих, до кого вона подібна, нарешті, допомогли їй піднятися туди, де завжди панують вдячність і делікатність...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію