06 березня 2014 року.

Ви коли-небудь пробували донести свічку з церкви так, щоб полум’я не загасив вітер? Зазвичай це буває на ніч величної Пасхи. Проте сьогодні я саме так несла свої враження від чудового вечора, який організувала моя подруга Оксанка, за що я їй вдячна.
Домовились вдень, коротко, прислала коротке повідомлення змісту «хочу духовної їжі» й посилання як варіант. Вона шукала компанію, а я недовго думаючи зголосилась.
Вечір видався навдивовижу цікавий, ми трохи спізнились, проте виконання на тексти видатного Кобзаря не пропустили. На сцені якраз зачаровував слухачів славний муж з Черкащини А.Коваль (прошу пробачення, якщо неправильно вказала ініціали), до речі, він був так схожий на Тараса Шевченка, що на залу дивились аж два кобзаря. Виконавець перебирав струни кобзи, лунала пісня, справжня, українська, щира, виплекана багатостраждальним народом, а черкащанин ніс звістку кожному, стукав у серця поглядом, інтонацією, словами.
Програма продовжувалась. Під звуки ліри звучали канти в честь Богородиці. Середньовічний інструмент, що породжує незабутні звуки. Виконував пісні гість вечора з Волині чи Рівненщини (даруйте, захоплено слухала, не спитала прізвище виконавця…).
А далі…титанічний Тарас Компаніченко, саме такий, глиба, моноліт. З творчістю Тараса мені пощастило познайомитись ще у 2010, якщо не раніше. Тоді Оксана Яблонська (СЕВАМА) організовувала фестиваль сучасної української поезії, а я була люб’язно запрошена господинею вечора. Козацькі пісні, незвичне виконання, енергетика – це все вже тоді сколихнуло душу.
Сьогодні переді мною стояв той самий неповторний Тарас, виконував, говорив, а я слухала з широко розплющеними очима й намагалась не пропустити ні слова, ні відтінку. Потім співали дітки, припросили залу допомогти юним виконавцям. Долучився співу хор, який репетиції проводить в музеї. А я… я настільки проникнулась атмосферою вечора, що із задоволенням допомагала хорові, вела свою партію перших голосів. Лунали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт» та інші невмирущі тексти Тараса Шевченка.Чудовий вечір з нагоди 200 річниці з Дня народження, що був вдало проведений у будинку-музеї Івана Гончара, а картини й рушники на стінах зали, де відбувалось дійство, доповнювали національний колорит. Потім у тендітної Оксанки – співробітниці музею, а на даний час заступника директора, яка люб’язно відповідала на всі поставлені мною питання, я мала змогу дізнатися про ще багато цікавинок, які пропонує будинок Івана Макаровича – етнографа, колекціонера, про якого я випадково почула на українському радіо.

Потім, розглядаючи картини, мені пощастило познайомитися з пані Валентиною, яка досліджує давню віру українського народу; художницею з Львівщини, яка мешкає тепер у Києві, але поїздила по світові й жила за кордоном; кравчинею, яка планує для підтримки національних традицій вести гурток крою українського національного одягу. Всі вони непересічні особистості. Ми з Оксанкою вийшли із зали останніми, у пречудовому настрої, натхненні, молоді. Нас ніби хтось взяв й стряхнув, вдихнув ковток свіжого повітря.

Потім був чай з мелісою й пиріжок з малиною. Привітна продавчиня. Розмова українською. Ще один вечірній гість крамнички, де ми вирішили трішки зігрітися й підкріпитися, бо були зголоднілі. Я дивилась на цього нового співрозмовника, який, до речі, виявився цікавим молодим чоловіком. Ми говорили про дисидентів, сучасні події, Жванецького. А я у душі просто раділа, що не перевелись інтелектуально розвинуті люди. Ми мали їхати додому. Мистецький арсенал до 200 річниці приготував також цікавинки, про що говорили величезні рекламні банери.

І коли вже в метро ми їхали додому, я, задоволена й щаслива, дивилась на людей, які були таки ми ж, як і ми, пасажирами потягу на ймення життя. Хтось від втоми куняв, дві парочки неподалік давали зрозуміти, що уже весна, напроти чоловік у помаранчевій куртці вивчав ландшафтний дизайн…а я…згадувала й смакувала враження вечора.