ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
Про футбол і трішки про життя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про футбол і трішки про життя
– Дзень!!! Бабамць!! Ня-я-я-яв…..
На підлозі побите шкло, черепки з вазона, розсипана земля і поломана товстянка. З-під ліжка блимають величезні очі кота, який до того мирно відпочивав на підвіконні. До моїх ніг повільно котиться м’яч. Зітхаю, беру несподіваний подарунок. Виходжу на вулицю.
На мене дивляться кілька пар оченят, не менш переляканих, аніж котячі.
– А ми тут… гралися… ми не хотіли… – це Денис, із 36-ї квартири (позаторік наша мала цвяшком старанно виводила першу в житті букву «А» на машині його тата).
– То що будемо робити? – питаю.
Стоять, похнюплені, мовчать, оченята починають підозріло блищати.
– Стійте тут, нікуди не йдіть. – Повертаюсь до квартири, збираю з підлоги зелені уламки, виходжу з ними до дітей.
– Можна кілька днів потримати оці гілочки у воді, а потім посадити в горщик із землею, тоді вони виростуть і стануть деревцями. А можна зараз викинути їх на смітник, тоді вони будуть довго помирати. На моєму підвіконні нема місця для стількох дерев. То що мені робити?
Дивляться вже не на мене, а на безпорадні гілочки в моїх руках.
– То йти викидати?
– Ні, дайте мені. – Водночас кілька зойків. Роздаю в простягнені рученята. Вже й про вікно забула.
– Доброго вечора, сусідонько! – Це з роботи йде Денисів батько. – Що сталося?
– Та… Ми тут рахунок зрівняли. Тепер 1:1. – Усміхаюсь.
Дивиться на розбите вікно, потім на сина. – То що, гратимеш далі?
– Ні, татку, мені треба набрати землі з кротовини. А у нас є якийсь горшечок? Посадити… ось це…
– Та знайдемо. Тільки якось би грались ви обережніше, га… , бо такими темпами у нас на вікнах скоро ліс виросте.
Діти полегшено сміються і йдуть додому, несучи в руках врятовані життя.
Увечері лежимо з чоловіком, притулившись одне до одного. З вікна, завішеного ковдрою, тягне свіжістю. У діброві, що через дорогу, соловейко витьохкує, не спиняючись. Добре так...
На підлозі побите шкло, черепки з вазона, розсипана земля і поломана товстянка. З-під ліжка блимають величезні очі кота, який до того мирно відпочивав на підвіконні. До моїх ніг повільно котиться м’яч. Зітхаю, беру несподіваний подарунок. Виходжу на вулицю.
На мене дивляться кілька пар оченят, не менш переляканих, аніж котячі.
– А ми тут… гралися… ми не хотіли… – це Денис, із 36-ї квартири (позаторік наша мала цвяшком старанно виводила першу в житті букву «А» на машині його тата).
– То що будемо робити? – питаю.
Стоять, похнюплені, мовчать, оченята починають підозріло блищати.
– Стійте тут, нікуди не йдіть. – Повертаюсь до квартири, збираю з підлоги зелені уламки, виходжу з ними до дітей.
– Можна кілька днів потримати оці гілочки у воді, а потім посадити в горщик із землею, тоді вони виростуть і стануть деревцями. А можна зараз викинути їх на смітник, тоді вони будуть довго помирати. На моєму підвіконні нема місця для стількох дерев. То що мені робити?
Дивляться вже не на мене, а на безпорадні гілочки в моїх руках.
– То йти викидати?
– Ні, дайте мені. – Водночас кілька зойків. Роздаю в простягнені рученята. Вже й про вікно забула.
– Доброго вечора, сусідонько! – Це з роботи йде Денисів батько. – Що сталося?
– Та… Ми тут рахунок зрівняли. Тепер 1:1. – Усміхаюсь.
Дивиться на розбите вікно, потім на сина. – То що, гратимеш далі?
– Ні, татку, мені треба набрати землі з кротовини. А у нас є якийсь горшечок? Посадити… ось це…
– Та знайдемо. Тільки якось би грались ви обережніше, га… , бо такими темпами у нас на вікнах скоро ліс виросте.
Діти полегшено сміються і йдуть додому, несучи в руках врятовані життя.
Увечері лежимо з чоловіком, притулившись одне до одного. З вікна, завішеного ковдрою, тягне свіжістю. У діброві, що через дорогу, соловейко витьохкує, не спиняючись. Добре так...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію