– Дзень!!! Бабамць!! Ня-я-я-яв…..
На підлозі побите шкло, черепки з вазона, розсипана земля і поломана товстянка. З-під ліжка блимають величезні очі кота, який до того мирно відпочивав на підвіконні. До моїх ніг повільно котиться м’яч. Зітхаю, беру несподіваний подарунок. Виходжу на вулицю.
На мене дивляться кілька пар оченят, не менш переляканих, аніж котячі.
– А ми тут… гралися… ми не хотіли… – це Денис, із 36-ї квартири (позаторік наша мала цвяшком старанно виводила першу в житті букву «А» на машині його тата).
– То що будемо робити? – питаю.
Стоять, похнюплені, мовчать, оченята починають підозріло блищати.
– Стійте тут, нікуди не йдіть. – Повертаюсь до квартири, збираю з підлоги зелені уламки, виходжу з ними до дітей.
– Можна кілька днів потримати оці гілочки у воді, а потім посадити в горщик із землею, тоді вони виростуть і стануть деревцями. А можна зараз викинути їх на смітник, тоді вони будуть довго помирати. На моєму підвіконні нема місця для стількох дерев. То що мені робити?
Дивляться вже не на мене, а на безпорадні гілочки в моїх руках.
– То йти викидати?
– Ні, дайте мені. – Водночас кілька зойків. Роздаю в простягнені рученята. Вже й про вікно забула.
– Доброго вечора, сусідонько! – Це з роботи йде Денисів батько. – Що сталося?
– Та… Ми тут рахунок зрівняли. Тепер 1:1. – Усміхаюсь.
Дивиться на розбите вікно, потім на сина. – То що, гратимеш далі?
– Ні, татку, мені треба набрати землі з кротовини. А у нас є якийсь горшечок? Посадити… ось це…
– Та знайдемо. Тільки якось би грались ви обережніше, га… , бо такими темпами у нас на вікнах скоро ліс виросте.
Діти полегшено сміються і йдуть додому, несучи в руках врятовані життя.
Увечері лежимо з чоловіком, притулившись одне до одного. З вікна, завішеного ковдрою, тягне свіжістю. У діброві, що через дорогу, соловейко витьохкує, не спиняючись. Добре так...