НА СУШІ

Люди, що спокій на суші знаходять;
Люди, що платять кругленьку суму
За клаптик землі; які дім там зводять
Далеко від моря й прибою шуму;

Й від вод громаддя аж до небокраю,
Й від хвиль, що пружно у берег б’ють, --
Чи ж так жадають, як я жадаю
Знов запах моря солоний відчуть?

Люди, що будяться не від розмаю
Відлунь і звуків, які шле гавань, --
Чи ж так жадають, як я жадаю, --
Зірвавшись із ліжка в полоні марень,

Й на стіни тісні натикаться втомившись,
Не стрівши ніде ні дверей, ні вікна,
Й благаючи Бога померти, втопившись, --
Смак моря солоний відчути сповна?

Edna St. Vincent Millay

Inland

People that build their houses inland,
People that buy a plot of ground
Shaped like a house, and build a house there,
Far from the sea-board, far from the sound

Of water sucking the hollow ledges,
Tons of water striking the shore,—
What do they long for, as I long for
One salt smell of the sea once more?

People the waves have not awakened,
Spanking the boats at the harbour's head,
What do they long for, as I long for,—
Starting up in my inland bed,

Beating the narrow walls, and finding
Neither a window nor a door,
Screaming to God for death by drowning,—
One salt taste of the sea once more?

ВТЕЧА

Не переймаюсь, який шлях обрать,
Й куди приведе, надто не переймаюсь;
Розірветься серце, як волі не дать
Йому – тут лишатися я не збираюсь.

Не знаю також я, що в серці моїм,
Й що в помислах, теж достеменно не знаю;
Та щось спонукає покинути дім
Й не перейматись, куди заблукаю.

От би весь день і всю ніч мені йти,
Щоб вранці побачить пустельне узбіччя,
Де вже ні стежки, ні колії не знайти,
Ні даху, ні знайомого обличчя.

Хотіла б я йти, навіть із останніх сил;
Й там звалить хай втома, де замість постелі
Відпливом омитий берега схил,
Й дощ омиває водорості на скелі.

Й смітник то чи пристань – мені все одно;
Куди б не прийшла я – цим не переймаюсь;
Якщо і в канаві десь ляжу на дно –
Мені буде байдуже, і я не розкаюсь…

“Щось трапилось, люба, -- спитала вона, -
Щоб шити так довго і стільки ж мовчати?” –
“Ні, мамо, заплуталась нитка одна;
Вже й чайник кипить – то ж пора чаювати.”

Edna St. Vincent Millay

Departure

It's little I care what path I take,
And where it leads it's little I care;
But out of this house, lest my heart break,
I must go, and off somewhere.

It's little I know what's in my heart,
What's in my mind it's little I know,
But there's that in me must up and start,
And it's little I care where my feet go.

I wish I could walk for a day and a night,
And find me at dawn in a desolate place
With never the rut of a road in sight,
Nor the roof of a house, nor the eyes of a face.ла мла

I wish I could walk till my blood should spout,
And drop me, never to stir again,
On a shore that is wide, for the tide is out,
And the weedy rocks are bare to the rain.

But dump or dock, where the path I take
Brings up, it's little enough I care:
And it's little I'd mind the fuss they'll make,
Huddled dead in a ditch somewhere.

'Is something the matter, dear,' she said,
'That you sit at your work so silently?'
'No, mother, no, 'twas a knot in my thread.
There goes the kettle, I'll make the tea.'