ВИГНАНКА

Шукала в серці спонуку нуді,
Й чому, збагнула, в нім сум бринить:
Мене втомили розмови й люди,
Місто набридло, й лиш море манить.

Зріть хочу бризок сіль над водою,
Що з хвиль зриває їх бриз морський,
Щодня вслухатись хочу в прибою
То шурхіт тихий, то грім гучний.

Завжди раніше, межу явивши,
Куди взимку море могло сягти,
Духмяний горошок, в піску вкоренившись,
Встигав загорожу всю обплести.

Раніш я хвилю сідлала зранку,
Й трусила ввечері з туфель пісок; --
Тепер же стрінеш будівель бранку,
Що їй вже й шум – гніт, а світло – шок.

Почути б знову, як стогнуть палі,
Коли здійметься раптом буревій,
Як бочки гуркочуть, звалені на причалі,
Й загата явля частокіл з рейок свій.

Побачити б ще раз із мідій кірку,
Що вкрила струхлі уламки кораблів;
Ще б слухати, й ще пронизливу говірку
Голодних чайок над піною валів.

Відчути б знову хатинки хитання,
Як прибій бешкетує біля її стін;
Ще більш налякатись вод прісних здійманням,
Про що й крізь туман оповіщує дзвін.

Й була б щаслива тоді, як бувала
Там, на березі Менськім, в рідних краях
В ті пам’ятні дні, коли толк я знала
В черепашках, і в суднах, і в якорях.

Й була б щаслива, як не була ніколи
З тих пір, як закинула доля сюди,
Від моря далеко, де лиш гори й доли; --
То ж в серці жага -- ближче буть до води.

Edna St. Vincent Millay

Exiled

Searching my heart for its true sorrow,
This is the thing I find to be:
That I am weary of words and people,
Sick of the city, wanting the sea;

Wanting the sticky, salty sweetness
Of the strong wind and shattered spray;
Wanting the loud sound and the soft sound
Of the big surf that breaks all day.

Always before about my dooryard,
Marking the reach of the winter sea,
Rooted in sand and dragging drift-wood,
Straggled the purple wild sweet-pea;

Always I climbed the wave at morning,
Shook the sand from my shoes at night,
That now am caught beneath great buildings,
Stricken with noise, confused with light.

If I could hear the green piles groaning
Under the windy wooden piers,
See once again the bobbing barrels,
And the black sticks that fence the weirs,

If I could see the weedy mussels
Crusting the wrecked and rotting hulls,
Hear once again the hungry crying
Overhead, of the wheeling gulls,

Feel once again the shanty straining
Under the turning of the tide,
Fear once again the rising freshet,
Dread the bell in the fog outside,—

I should be happy,—that was happy
All day long on the coast of Maine!
I have a need to hold and handle
Shells and anchors and ships again!

I should be happy, that am happy
Never at all since I came here.
I am too long away from water.
I have a need of water near.

ПІСНЯ ПРО 2-ГЕ КВІТНЯ

Цьогорічний квітень, як і завжди,
Такий же, яким він був і рік тому:
Зітхання і шепіт несе знов сюди;
Знову сніг стає гряззю; і біля дому
Печіночниць гурт на іще рудому
Подвір’ї, що так любувавсь ними ти.

Гармидер чутно з кожного двора,
Що стріть весну жадає у обновах;
Уже і саду квітнути пора;
Відлунює стук дятла у дібровах;
Дорослі жартівливі у розмовах,
Й завзята в своїх іграх дітвора.

Повільні й тихі ріки лиш одні,
Швидких струмків же гомін не змовкає;
З’являються вже й вівці у ці дні
На пагорбів схилах, де сонечко сяє.
Й тебе тільки поруч зі мною немає –
Тебе, що один лиш потрібен мені.

Edna St. Vincent Millay

Song Of a Second April

April this year, not otherwise
Than April of a year ago,
Is full of whispers, full of sighs,
Of dazzling mud and dingy snow;
Hepaticas that pleased you so
Are here again, and butterflies.

There rings a hammering all day,
And shingles lie about the doors;
In orchards near and far away
The grey wood-pecker taps and bores;
The men are merry at their chores,
And children earnest at their play.

The larger streams run still and deep,
Noisy and swift the small brooks run
Among the mullein stalks the sheep
Go up the hillside in the sun,
Pensively,—only you are gone,
You that alone I cared to keep.