
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Едни Сент Вінсент Мілей
Із Едни Сент Вінсент Міллей 53
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Едни Сент Вінсент Міллей 53
ВІДРОДЖЕННЯ
Все, що сприймати міг мій зір,
Були три пагорби і бір.
Вбік відвела я погляд мій –
Затока й острівки три в ній.
Продовжуючи той же рух,
Обстежила весь виднокруг,
Де полудня тремтіла мла, --
Й там погляд знов, де й почала.
Й усе, що міг сприйнять мій зір,
Були три пагорби і бір.
Й не бачила, що далі там:
Вони – заслін моїм очам.
Здалося, їх рука б могла
Дістать, якби лиш простягла.
Змалів навкруг раптово світ;
Вже подих кожен – грудям гніт.
Та все ж бездонна неба синь –
Сяга на милі в височінь;
І я, упавши горілиць,
Тамую в ній жагу зіниць.
В небес ясну вдивлялась вись –
І невисокими здались;
В них також має буть межа,
Й мла зріть її не заважа.
Здалось: рукою дотягнусь
До неї й неба я торкнусь;
І скрикнула, лиш простягла
Ввись руку – й неба досягла.
Безмежність, влита у блакить,
Зійшла на мене у ту ж мить,
І в незбагненнім його суть
Мій розум змусивши збагнуть,
Перед очима скло звела,
Щоб усвідомити змогла,
Яким є розмаїтим світ.
Й почула слово, і весь гніт
Зійшов, що слух мав дотепер,
Явивши гомін вишніх сфер
Із зір бринінням до ладу,
Й самої Вічності ходу.
Я зріла, й чула, й віднайшла
Причини всього, й осягла
Все, що було, є й має буть;
Всю потаємну світу суть
Розлом явив, щоб зріть могла.
Й що вдію, щоб не знемогла?
І як цю рану заживлю?
Вже губ своїх не відхилю,
Аж поки всю отруту й гній
Не висмокчу. Й це – жереб мій.
Й розплата за всесприйняття –
Душі безмежне каяття.
Вже ліг на мене лиш тягар
Гріхів усіх, всіх кривд, всіх чвар;
Й мені лишень приймати дань
Принижень всіх, усіх страждань;
Моїми стали у ту ж мить
Жадоба кожна, кожна хіть.
Як не вдавалась до спонук
Знайти полегшення від мук,
Були вже марними вони
Й лиш множили відчай вини.
Я гинула там з усіма,
Й за всіх – печаль моя німа.
Жебрак на Капрі помирав
Й мене за свідка він обрав:
Слух його стогоном бринить –
Й моїм став голод його вмить.
На морі у туману млі
Тонуть, зіткнувшись, кораблі,
Й крізь моє горло – кожен крик,
Що у захмарну вись проник.
Й нема смертей вже, крім моїх;
Мої – останній видих, вдих,
Й на крик жалю вже лине вдаль
Із уст моїх зустрічний жаль;
Мої всі муки й каяття,
Й не Бог – вже я шлю співчуття.
Вся Нескінченності вага
Мене, скінченну, обляга.
Мій скорбний дух, відчувши страх,
У грудях б’ється, наче птах:
На нього так тягар наліг,
Що вже звільниться він не міг.
Я теж від ноші знемогла
І звала смерть, а та – не йшла.
Й лежала довго так – здалась
Їй вже, -- й повільно подалась
Земля зі мною раптом вниз:
Під тягарем я, наче віз,
Заглибилась, все ще жива,
У глибину на метрів два,
Й спинилась. Із грудей тягар
Скотивсь й ослабив серця жар;
Й відчувши вже зворотний рух,
Рвонувся змучений мій дух,
Здійнявши праху круговерть,
Аж під саму небесну твердь.
Я спочивала у землі
І відчувала на чолі
Всю її свіжість, ледь жива;
Й на її грудях голова,
Мов на подушці. Раптом шум
Дощу вернув до звичних дум:
Здававсь бентежним кожен звук –
У дах низький мій крапель стук.
Як ще ніколи, був мені
Він любий, наче гімн весні,
Що змушує забуть жалі
Й тому, хто глибоко в землі.
Та і яких ще ждати змін
В могилі, де пітьма і тлін?
Дощ ніс життя в новий мій дім:
Відраду я шукала в нім;
З обійм землі хотіла встать,
Щоб його пальці цілувать,
Впивать очима, тьмі взамін,
Сріблястий блиск його краплин;
Стать під капіж, зайшовши в сад, --
З намоклих яблунь краплепад;
Бо скоро кінчиться і він,
Й затихне крапель передзвін;
Лик сонця вигляне з-за хмар,
Землі всміхнеться – й та свій чар
Ввіллє в іскристу цю красу,
З трави стрясаючи росу.
Й чи це знесу я тут, де тлін,
Коли у світі стільки змін,
Як осяйнеться знов блакить?
О, різнобарвність розмаїть!
Краси немеркнучої лик
Я вже не зрітиму повік!
Й не являть вже своїх принад
Весняне буйство й листопад
Осінній; див не зріть Отця,
Коли за дім – могила ця.
О Боже, -- крикнула, -- звільни
З цих пут, на землю знов верни!
Збери вологу всю із хмар,
Злий грози всі в такий удар,
Що враз могилу б зруйнував
Й мені свободу дарував.
Й знов тиша мертва; в ній мені
Шум крил почувся вдалині,
Й був, як вібруюча струна –
Для вух так музика луна.
І наче відгук на зов мій,
Здійнявсь раптово буревій,
Й заполонили хмари вись,
Й донизу стрімко понеслись,
Й дощу зростаючий наплив
Мою могилу затопив.
Не знаю, як так може буть:
Духмяність знов таку відчуть –
Й відтінки в ній щораз нові –
Ніхто б не міг – лишень живі;
І дзвін, мов ельфа звук пісень,
Що звеселя себе лишень.
Всім вістку радісну, ясну
Несе пробудження від сну.
Травинок шепіт біля вух
Бентежно вловлює мій слух;
Мені й вологий доторк люб
Краплин дощу до моїх губ.
Й, повитий млою до цих пір,
Враз осяйнувсь мій кругозір;
З очей сповзла полуди ніч,
Й відкрились яблуні навстріч,
І небу, що його блакить
Встиг дощ іще ясніш омить.
Мені і свіжість вітерця
Така приємна для лиця;
Й коли вдихнула аромат,
Що струмував фруктовий сад, --
Не знаю, як відбувсь цей рух, --
В мене вселився знов мій дух.
Ах, я стрибала, слала в світ
Свій крик, що в нім хвала й привіт;
Й чи ще хто б радість так звістив,
Ніж той, хто вмер – і знов ожив;
Й глузд не спиня, щоб обнімать
Дерева й землю цілувать.
Здіймала руки, линув сміх
До неба в апогеї втіх,
Аж поки горло спазм не стис,
Й завмерло серце, й налились
Сльозами очі. Боже мій,
Вже не затьмить ясний лик Твій
Ніякий морок; Твою суть
Тепер лиш можу осягнуть!
Трав не торкнулась ще нога
Твоя, а зір явить встига
Ходу Твою; хай ще мовчать
Уста – слова ж до мене мчать;
Й мені знайома стежка та,
Де ходиш в будні і свята.
Й там серед квітів, проміж трав
Я бачу велич Твоїх справ!
Лягли довкруг мене світи
Не ширше серця широти,
Й сягає небо у зеніт
Не вище, ніж душі політ.
Захоче серце – й розширя
Ще більше сушу і моря;
Душа ж розщеплює блакить,
Щоб лик Господній всім явить.
Та гнітом серцю Захід, Схід,
Як воно втомиться від бід;
Й коли згаса жага потреб
В душі, то й небо їй -- мов склеп.
Edna St. Vincent Millay
Renascence
All I could see from where I stood
Was three long mountains and a wood;
I turned and looked another way,
And saw three islands in a bay.
So with my eyes I traced the line
Of the horizon, thin and fine,
Straight around till I was come
Back to where I'd started from;
And all I saw from where I stood
Was three long mountains and a wood.
Over these things I could not see;
These were the things that bounded me;
And I could touch them with my hand,
Almost, I thought, from where I stand.
And all at once things seemed so small
My breath came short, and scarce at all.
But, sure, the sky is big, I said;
Miles and miles above my head;
So here upon my back I'll lie
And look my fill into the sky.
And so I looked, and, after all,
The sky was not so very tall.
The sky, I said, must somewhere stop,
And -- sure enough! -- I see the top!
The sky, I thought, is not so grand;
I 'most could touch it with my hand!
And, reaching up my hand to try,
I screamed to feel it touch the sky.
I screamed, and -- lo! -- Infinity
Came down and settled over me;
And, pressing of the Undefined
The definition on my mind,
Held up before my eyes a glass
Through which my shrinking sight did pass
Until it seemed I must behold
Immensity made manifold;
Whispered to me a word whose sound
Deafened the air for worlds around,
And brought unmuffled to my ears
The gossiping of friendly spheres,
The creaking of the tented sky,
The ticking of Eternity.
I saw and heard, and knew at last
The How and Why of all things, past,
And present, and forevermore.
The universe, cleft to the core,
Lay open to my probing sense
That, sick'ning, I would fain pluck thence
But could noстіt, -- nay! But needs must suck
At the great wound, and could not pluck
My lips away till I had drawn
All venom out. -- Ah, fearful pawn!
For my omniscience paid I toll
In infinite remorse of soul.
All sin was of my sinning, all
Atoning mine, and mine the gall
Of all regret. Mine was the weight
Of every brooded wrong, the hate
That stood behind each envious thrust,
Mine every greed, mine every lust.
And all the while for every grief,
Each suffering, I craved relief
With individual desire, --
Craved all in vain! And felt fierce fire
About a thousand people crawl;
Perished with each, -- then mourned for all!
A man was starving in Capri;
He moved his eyes and looked at me;
I felt his gaze, I heard his moan,
And knew his hunger as my own.
I saw at sea a great fog-bank
Between two ships that struck and sank;
A thousand screams the heavens smote;
And every scream tore through my throat.
No hurt I did not feel, no death
That was not mine; mine each last breath
That, crying, met an answering cry
From the compassion that was I.
All suffering mine, and mine its rod;
Mine, pity like the pity of God.
Ah, awful weight! Infinity
Pressed down upon the finite Me!
My anguished spirit, like a bird,
Beating against my lips I heard;
Yet lay the weight so close about
There was no room for it without.
And so beneath the Weight lay I
And suffered death, but could not die.
Long had I lain thus, craving death,
When quietly the earth beneath
Gave way, and inch by inch, so great
At last had grown the crushing weight,
Into the earth I sank till I
Full six feet under ground did lie,
And sank no more, -- there is no weight
Can follow here, however great.
From off my breast I felt it roll,
And as it went my tortured soul
Burst forth and fled in such a gust
That all about me swirled the dust.
Deep in the earth I rested now;
Cool is its hand upon the brow
And soft its breast beneath the head
Of one who is so gladly dead.
And all at once, and over all,
The pitying rain began to fall;
I lay and heard each pattering hoof
Upon my lowly, thatched roof,
And seemed to love the sound far more
Than ever I had done before.
For rain it hath a friendly sound
To one who's six feet underground;
And scarce the friendly voice or face:
A grave is such a quiet place.
The rain, I said, is kind to come
And speak to me in my new home.
I would I were alive again
To kiss the fingers of the rain,
To drink into my eyes the shine
Of every slanting silver line,
To catch the freshened, fragrant breeze
From drenched and dripping apple-trees.
For soon the shower will be done,
And then the broad face of the sun
Will laugh above the rain-soaked earth
Until the world with answering mirth
Shakes joyously, and each round drop
Rolls, twinkling, from its grass-blade top.
How can I bear it; buried here,
While overhead the sky grows clear
And blue again after the storm?
O, multi-colored, multiform,
Beloved beauty over me,
That I shall never, never see
Again! Spring-silver, autumn-gold,
That I shall never more behold!
Sleeping your myriad magics through,
Close-sepulchred away from you!
O God, I cried, give me new birth,
And put me back upon the earth!
Upset each cloud's gigantic gourd
And let the heavy rain, down-poured
In one big torrent, set me free,
Washing my grave away from me!
I ceased; and, through the breathless hush
That answered me, the far-off rush
Of herald wings came whispering
Like music down the vibrant string
Of my ascending prayer, and -- crash!
Before the wild wind's whistling lash
The startled storm-clouds reared on high
And plunged in terror down the sky,
And the big rain in one black wave
Fell from the sky and struck my grave.
I know not how such things can be
I only know there came to me
A fragrance such as never clings
To aught save happy living things;
A sound as of some joyous elf
Singing sweet songs to please himself,
And, through and over everything,
A sense of glad awakening.
The grass, a-tiptoe at my ear,
Whispering to me I could hear;
I felt the rain's cool finger-tips
Brushed tenderly across my lips,
Laid gently on my sealed sight,
And all at once the heavy night
Fell from my eyes and I could see, --
A drenched and dripping apple-tree,
A last long line of silver rain,
A sky grown clear and blue again.
And as I looked a quickening gust
Of wind blew up to me and thrust
Into my face a miracle
Of orchard-breath, and with the smell, --
I know not how such things can be! --
I breathed my soul back into me.
Ah! Up then from the ground sprang I
And hailed the earth with such a cry
As is not heard save from a man
Who has been dead, and lives again.
About the trees my arms I wound;
Like one gone mad I hugged the ground;
I raised my quivering arms on high;
I laughed and laughed into the sky,
Till at my throat a strangling sob
Caught fiercely, and a great heart-throb
Sent instant tears into my eyes;
O God, I cried, no dark disguise
Can e'er hereafter hide from me
Thy radiant identity!
Thou canst not move across the grass
But my quick eyes will see Thee pass,
Nor speak, however silently,
But my hushed voice will answer Thee.
I know the path that tells Thy way
Through the cool eve of every day;
God, I can push the grass apart
And lay my finger on Thy heart!
The world stands out on either side
No wider than the heart is wide;
Above the world is stretched the sky, --
No higher than the soul is high.
The heart can push the sea and land
Farther away on either hand;
The soul can split the sky in two,
And let the face of God shine through.
But East and West will pinch the heart
That cannot keep them pushed apart;
And he whose soul is flat -- the sky
Will cave in on him by and by.
Все, що сприймати міг мій зір,
Були три пагорби і бір.
Вбік відвела я погляд мій –
Затока й острівки три в ній.
Продовжуючи той же рух,
Обстежила весь виднокруг,
Де полудня тремтіла мла, --
Й там погляд знов, де й почала.
Й усе, що міг сприйнять мій зір,
Були три пагорби і бір.
Й не бачила, що далі там:
Вони – заслін моїм очам.
Здалося, їх рука б могла
Дістать, якби лиш простягла.
Змалів навкруг раптово світ;
Вже подих кожен – грудям гніт.
Та все ж бездонна неба синь –
Сяга на милі в височінь;
І я, упавши горілиць,
Тамую в ній жагу зіниць.
В небес ясну вдивлялась вись –
І невисокими здались;
В них також має буть межа,
Й мла зріть її не заважа.
Здалось: рукою дотягнусь
До неї й неба я торкнусь;
І скрикнула, лиш простягла
Ввись руку – й неба досягла.
Безмежність, влита у блакить,
Зійшла на мене у ту ж мить,
І в незбагненнім його суть
Мій розум змусивши збагнуть,
Перед очима скло звела,
Щоб усвідомити змогла,
Яким є розмаїтим світ.
Й почула слово, і весь гніт
Зійшов, що слух мав дотепер,
Явивши гомін вишніх сфер
Із зір бринінням до ладу,
Й самої Вічності ходу.
Я зріла, й чула, й віднайшла
Причини всього, й осягла
Все, що було, є й має буть;
Всю потаємну світу суть
Розлом явив, щоб зріть могла.
Й що вдію, щоб не знемогла?
І як цю рану заживлю?
Вже губ своїх не відхилю,
Аж поки всю отруту й гній
Не висмокчу. Й це – жереб мій.
Й розплата за всесприйняття –
Душі безмежне каяття.
Вже ліг на мене лиш тягар
Гріхів усіх, всіх кривд, всіх чвар;
Й мені лишень приймати дань
Принижень всіх, усіх страждань;
Моїми стали у ту ж мить
Жадоба кожна, кожна хіть.
Як не вдавалась до спонук
Знайти полегшення від мук,
Були вже марними вони
Й лиш множили відчай вини.
Я гинула там з усіма,
Й за всіх – печаль моя німа.
Жебрак на Капрі помирав
Й мене за свідка він обрав:
Слух його стогоном бринить –
Й моїм став голод його вмить.
На морі у туману млі
Тонуть, зіткнувшись, кораблі,
Й крізь моє горло – кожен крик,
Що у захмарну вись проник.
Й нема смертей вже, крім моїх;
Мої – останній видих, вдих,
Й на крик жалю вже лине вдаль
Із уст моїх зустрічний жаль;
Мої всі муки й каяття,
Й не Бог – вже я шлю співчуття.
Вся Нескінченності вага
Мене, скінченну, обляга.
Мій скорбний дух, відчувши страх,
У грудях б’ється, наче птах:
На нього так тягар наліг,
Що вже звільниться він не міг.
Я теж від ноші знемогла
І звала смерть, а та – не йшла.
Й лежала довго так – здалась
Їй вже, -- й повільно подалась
Земля зі мною раптом вниз:
Під тягарем я, наче віз,
Заглибилась, все ще жива,
У глибину на метрів два,
Й спинилась. Із грудей тягар
Скотивсь й ослабив серця жар;
Й відчувши вже зворотний рух,
Рвонувся змучений мій дух,
Здійнявши праху круговерть,
Аж під саму небесну твердь.
Я спочивала у землі
І відчувала на чолі
Всю її свіжість, ледь жива;
Й на її грудях голова,
Мов на подушці. Раптом шум
Дощу вернув до звичних дум:
Здававсь бентежним кожен звук –
У дах низький мій крапель стук.
Як ще ніколи, був мені
Він любий, наче гімн весні,
Що змушує забуть жалі
Й тому, хто глибоко в землі.
Та і яких ще ждати змін
В могилі, де пітьма і тлін?
Дощ ніс життя в новий мій дім:
Відраду я шукала в нім;
З обійм землі хотіла встать,
Щоб його пальці цілувать,
Впивать очима, тьмі взамін,
Сріблястий блиск його краплин;
Стать під капіж, зайшовши в сад, --
З намоклих яблунь краплепад;
Бо скоро кінчиться і він,
Й затихне крапель передзвін;
Лик сонця вигляне з-за хмар,
Землі всміхнеться – й та свій чар
Ввіллє в іскристу цю красу,
З трави стрясаючи росу.
Й чи це знесу я тут, де тлін,
Коли у світі стільки змін,
Як осяйнеться знов блакить?
О, різнобарвність розмаїть!
Краси немеркнучої лик
Я вже не зрітиму повік!
Й не являть вже своїх принад
Весняне буйство й листопад
Осінній; див не зріть Отця,
Коли за дім – могила ця.
О Боже, -- крикнула, -- звільни
З цих пут, на землю знов верни!
Збери вологу всю із хмар,
Злий грози всі в такий удар,
Що враз могилу б зруйнував
Й мені свободу дарував.
Й знов тиша мертва; в ній мені
Шум крил почувся вдалині,
Й був, як вібруюча струна –
Для вух так музика луна.
І наче відгук на зов мій,
Здійнявсь раптово буревій,
Й заполонили хмари вись,
Й донизу стрімко понеслись,
Й дощу зростаючий наплив
Мою могилу затопив.
Не знаю, як так може буть:
Духмяність знов таку відчуть –
Й відтінки в ній щораз нові –
Ніхто б не міг – лишень живі;
І дзвін, мов ельфа звук пісень,
Що звеселя себе лишень.
Всім вістку радісну, ясну
Несе пробудження від сну.
Травинок шепіт біля вух
Бентежно вловлює мій слух;
Мені й вологий доторк люб
Краплин дощу до моїх губ.
Й, повитий млою до цих пір,
Враз осяйнувсь мій кругозір;
З очей сповзла полуди ніч,
Й відкрились яблуні навстріч,
І небу, що його блакить
Встиг дощ іще ясніш омить.
Мені і свіжість вітерця
Така приємна для лиця;
Й коли вдихнула аромат,
Що струмував фруктовий сад, --
Не знаю, як відбувсь цей рух, --
В мене вселився знов мій дух.
Ах, я стрибала, слала в світ
Свій крик, що в нім хвала й привіт;
Й чи ще хто б радість так звістив,
Ніж той, хто вмер – і знов ожив;
Й глузд не спиня, щоб обнімать
Дерева й землю цілувать.
Здіймала руки, линув сміх
До неба в апогеї втіх,
Аж поки горло спазм не стис,
Й завмерло серце, й налились
Сльозами очі. Боже мій,
Вже не затьмить ясний лик Твій
Ніякий морок; Твою суть
Тепер лиш можу осягнуть!
Трав не торкнулась ще нога
Твоя, а зір явить встига
Ходу Твою; хай ще мовчать
Уста – слова ж до мене мчать;
Й мені знайома стежка та,
Де ходиш в будні і свята.
Й там серед квітів, проміж трав
Я бачу велич Твоїх справ!
Лягли довкруг мене світи
Не ширше серця широти,
Й сягає небо у зеніт
Не вище, ніж душі політ.
Захоче серце – й розширя
Ще більше сушу і моря;
Душа ж розщеплює блакить,
Щоб лик Господній всім явить.
Та гнітом серцю Захід, Схід,
Як воно втомиться від бід;
Й коли згаса жага потреб
В душі, то й небо їй -- мов склеп.
Edna St. Vincent Millay
Renascence
All I could see from where I stood
Was three long mountains and a wood;
I turned and looked another way,
And saw three islands in a bay.
So with my eyes I traced the line
Of the horizon, thin and fine,
Straight around till I was come
Back to where I'd started from;
And all I saw from where I stood
Was three long mountains and a wood.
Over these things I could not see;
These were the things that bounded me;
And I could touch them with my hand,
Almost, I thought, from where I stand.
And all at once things seemed so small
My breath came short, and scarce at all.
But, sure, the sky is big, I said;
Miles and miles above my head;
So here upon my back I'll lie
And look my fill into the sky.
And so I looked, and, after all,
The sky was not so very tall.
The sky, I said, must somewhere stop,
And -- sure enough! -- I see the top!
The sky, I thought, is not so grand;
I 'most could touch it with my hand!
And, reaching up my hand to try,
I screamed to feel it touch the sky.
I screamed, and -- lo! -- Infinity
Came down and settled over me;
And, pressing of the Undefined
The definition on my mind,
Held up before my eyes a glass
Through which my shrinking sight did pass
Until it seemed I must behold
Immensity made manifold;
Whispered to me a word whose sound
Deafened the air for worlds around,
And brought unmuffled to my ears
The gossiping of friendly spheres,
The creaking of the tented sky,
The ticking of Eternity.
I saw and heard, and knew at last
The How and Why of all things, past,
And present, and forevermore.
The universe, cleft to the core,
Lay open to my probing sense
That, sick'ning, I would fain pluck thence
But could noстіt, -- nay! But needs must suck
At the great wound, and could not pluck
My lips away till I had drawn
All venom out. -- Ah, fearful pawn!
For my omniscience paid I toll
In infinite remorse of soul.
All sin was of my sinning, all
Atoning mine, and mine the gall
Of all regret. Mine was the weight
Of every brooded wrong, the hate
That stood behind each envious thrust,
Mine every greed, mine every lust.
And all the while for every grief,
Each suffering, I craved relief
With individual desire, --
Craved all in vain! And felt fierce fire
About a thousand people crawl;
Perished with each, -- then mourned for all!
A man was starving in Capri;
He moved his eyes and looked at me;
I felt his gaze, I heard his moan,
And knew his hunger as my own.
I saw at sea a great fog-bank
Between two ships that struck and sank;
A thousand screams the heavens smote;
And every scream tore through my throat.
No hurt I did not feel, no death
That was not mine; mine each last breath
That, crying, met an answering cry
From the compassion that was I.
All suffering mine, and mine its rod;
Mine, pity like the pity of God.
Ah, awful weight! Infinity
Pressed down upon the finite Me!
My anguished spirit, like a bird,
Beating against my lips I heard;
Yet lay the weight so close about
There was no room for it without.
And so beneath the Weight lay I
And suffered death, but could not die.
Long had I lain thus, craving death,
When quietly the earth beneath
Gave way, and inch by inch, so great
At last had grown the crushing weight,
Into the earth I sank till I
Full six feet under ground did lie,
And sank no more, -- there is no weight
Can follow here, however great.
From off my breast I felt it roll,
And as it went my tortured soul
Burst forth and fled in such a gust
That all about me swirled the dust.
Deep in the earth I rested now;
Cool is its hand upon the brow
And soft its breast beneath the head
Of one who is so gladly dead.
And all at once, and over all,
The pitying rain began to fall;
I lay and heard each pattering hoof
Upon my lowly, thatched roof,
And seemed to love the sound far more
Than ever I had done before.
For rain it hath a friendly sound
To one who's six feet underground;
And scarce the friendly voice or face:
A grave is such a quiet place.
The rain, I said, is kind to come
And speak to me in my new home.
I would I were alive again
To kiss the fingers of the rain,
To drink into my eyes the shine
Of every slanting silver line,
To catch the freshened, fragrant breeze
From drenched and dripping apple-trees.
For soon the shower will be done,
And then the broad face of the sun
Will laugh above the rain-soaked earth
Until the world with answering mirth
Shakes joyously, and each round drop
Rolls, twinkling, from its grass-blade top.
How can I bear it; buried here,
While overhead the sky grows clear
And blue again after the storm?
O, multi-colored, multiform,
Beloved beauty over me,
That I shall never, never see
Again! Spring-silver, autumn-gold,
That I shall never more behold!
Sleeping your myriad magics through,
Close-sepulchred away from you!
O God, I cried, give me new birth,
And put me back upon the earth!
Upset each cloud's gigantic gourd
And let the heavy rain, down-poured
In one big torrent, set me free,
Washing my grave away from me!
I ceased; and, through the breathless hush
That answered me, the far-off rush
Of herald wings came whispering
Like music down the vibrant string
Of my ascending prayer, and -- crash!
Before the wild wind's whistling lash
The startled storm-clouds reared on high
And plunged in terror down the sky,
And the big rain in one black wave
Fell from the sky and struck my grave.
I know not how such things can be
I only know there came to me
A fragrance such as never clings
To aught save happy living things;
A sound as of some joyous elf
Singing sweet songs to please himself,
And, through and over everything,
A sense of glad awakening.
The grass, a-tiptoe at my ear,
Whispering to me I could hear;
I felt the rain's cool finger-tips
Brushed tenderly across my lips,
Laid gently on my sealed sight,
And all at once the heavy night
Fell from my eyes and I could see, --
A drenched and dripping apple-tree,
A last long line of silver rain,
A sky grown clear and blue again.
And as I looked a quickening gust
Of wind blew up to me and thrust
Into my face a miracle
Of orchard-breath, and with the smell, --
I know not how such things can be! --
I breathed my soul back into me.
Ah! Up then from the ground sprang I
And hailed the earth with such a cry
As is not heard save from a man
Who has been dead, and lives again.
About the trees my arms I wound;
Like one gone mad I hugged the ground;
I raised my quivering arms on high;
I laughed and laughed into the sky,
Till at my throat a strangling sob
Caught fiercely, and a great heart-throb
Sent instant tears into my eyes;
O God, I cried, no dark disguise
Can e'er hereafter hide from me
Thy radiant identity!
Thou canst not move across the grass
But my quick eyes will see Thee pass,
Nor speak, however silently,
But my hushed voice will answer Thee.
I know the path that tells Thy way
Through the cool eve of every day;
God, I can push the grass apart
And lay my finger on Thy heart!
The world stands out on either side
No wider than the heart is wide;
Above the world is stretched the sky, --
No higher than the soul is high.
The heart can push the sea and land
Farther away on either hand;
The soul can split the sky in two,
And let the face of God shine through.
But East and West will pinch the heart
That cannot keep them pushed apart;
And he whose soul is flat -- the sky
Will cave in on him by and by.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію