Над містом летіли хмари, переганяючи одна одну. Час від часу вони розмовляли, їх шепотіння майже не долітало до світу людей, але іноді хмари сперечалися і тоді долинало сердите гуркотіння, що супроводжувало спалах гніву.
Мар’яна дивилась на Ромку, який захоплено розповідав про історію створення фонтану, біля якого вони спинилися відпочити після швидкого бігу по алеях, про те, що це одна з найкращих прикрас цього парку. Фонтан не працював, і вони підійшли поближче до русалок, що завмерли в дивній грації посередині великої пересохлої чаші. Мар’яна замилувалася їх витонченими тілами, їх обличчями. Здалося, що якби внизу була їх стихія, то вони легко зісковзнули б з постаменту і продовжили в ній свій танець. Ромка став показувати, звідки у фонтан приходила вода і куди вона потім виливалась. Руки хлопця злетіли вгору, футболка висмикнулась із джинсів, Мар’яна побачила родимку на загорілій шкірі трішки нижче паска і перестала чути голос Роми. Потім погляд перейшов на його руки. Вони в цей час легко підтягнули тіло і взялися за стан однієї з русалок. Сам Ромка стояв на круглій основі і, піднявши голову вгору, продовжував.
– Цій скульптурній композиції багато років. Бачиш, на ній вже утворилася патина? Ти подивися, який дивний колір. Цікаво, чому вона утворюється лиш в певних місцях. Ось тут чистий метал. А ось тут, наче час пензлем пройшовся.
Ромка вів пальцем по тонкому стану русалки, щось говорив, а Мар’яні здалося, що то по ній проводять лінію. Мурахи поповзли десь від боку і через впадинку на животі вище, вище, викликаючи солодку млість. Дівчина, занімівши, дивилась, як Ромина долоня лягає на перси русалки, слухала, як наливаються важкістю її власні груди під тоненьким светриком. Серце перестало стукати, щось гаряче нестримно пішло від грудей вниз. Хвиля безборонно затоплювала її тіло, і губи самі відкрились назустріч бажанню:
– По… цілуй мене…
Мар’яна заплющила очі і підняла обличчя. Через довгу, нетерпляче довгу мить відчула м’який дотик, чомусь до носа. Потім ще один, в лівий куточок губ. А потім прохолодні поцілунки покрили все обличчя. Великі краплини дощу змивали морок, приводили до тями і охолоджували.
– Мар’янко, ходімо додому, бо намокнемо.
Ромчик зістрибнув, повернувся до дівчини, ухватив за руку, і вони побігли алеєю до виходу з парку. Мар’яна здивовано прислухАлась до себе і здивування поступово переходило в сором. З кожним кроком вона червоніла все більше і більше. Раптом подумала, що могло б статися, якби на місці Ромки був хтось другий, якби той другий скористався миттєвою слабкістю її тіла. Жах підступив до серця і Мар’яна різко спинилась.
– Тобі зле, Мар’янко? Що з тобою?
Сльози змішувались з дощем, плечі здригались.
– Мар’янко, що сталось, заспокойся, я з тобою. Не плач.
Рома обійняв її обома руками, вона уткнулась обличчям в його футболку, і так вони довго стояли під краплинами дощу, які злітали з великих старих дерев. Парк шумів над ними тихо, і від тої тиші народжувалась ніжність. Ромка притулився до мокрого Мар’яниного волосся, і тепло його несміливих губ попливло спочатку до шиї, а згодом дібралося до кінчиків пальців на руках. Стало так добре, так добре, що Мар’яна боялась поворухнутись. А дощ ішов на них обох, як Боже благословення, і під тим дощем народжувалось щось хороше, чисте, справжнє. Ромка і Мар’яна дивились один на одного, впізнаючи і не впізнаючи самих себе…
Ті, що жили на небесах, з лагідною усмішкою спостерігали за маленьким вогником, який несподівано виник внизу між деревами старого парку. Хіба ж такий погасиш дощем…
Увечері Мар’яна сиділа біля мами і пила чай з липового цвіту.
– Мамо, скажи, що може порятувати від зваби?
Мама уважно подивилась на доньку:
– Чоловіка – розум. А жінку – мудрість. Але надійно вберігає від спокуси одне… лиш одне…
– Що, мамо, що..?
– Любов, моя дівчинко. Вона є захистом від всього.