Мій дядечко Володя, чорнявий красень-морячок, з вогнистими чорними очима, з веселою вдачею,вже працював бригадиром на цукрозаводі і був завидним женихом у нашому селищі. Перебрав чимало «варіантів», як він говорив. Пам’ятаю, що все похвалявся:
-Виберу собі красуню з найстрункішими ніжками!
І вибрав! У зеленоокої білявки Шури ніжки були аж занадто рівними, наче два стовпчики, що згори, що знизу…
Це було перше весілля, яке я трішки пам’ятаю і в якому брала участь. Ми, родичі жениха, чекали на весільний кортеж вдома, а жених з дружками та сватами поїхав до центру, викупляти наречену, як у нас казали, «молоду».
Мені нудно було довго чекати і я відволіклась на якусь гру з дітлахами, що позбігалися до нас звідусіль, як раптом на бабусине подвір’я налетіло та закружляло щось голосне, сліпуче та яскраве!
То дружки з піснями та музиками, внесли весільне «гільце» - зелене деревце, заквітчане кольоровими стрічками, колосками та квітами.
А жених з гордістю вів попід руку "молоду". На її білявій голівці красувався яскравий віночок, від якого на спину, на розпущене, довге волосся спускалися різнобарвні атласні стрічки. Ніжно-блакитна сукня, з набивними оксамитовими квітами бірюзового кольору, була наче у казкової принцеси.
За ними до бабусиного двору, танцюючи на ходу під троїсті музики, ввалилася ціла ватага гостей – родичі «молодої». Лунали весільні пісні, жарти, сміх.
Молода дружина привезла в свекрушину хату багатий посаг, в тому числі, ще ніколи мною не бачену розкіш, справжній гардероб із світлого дерева зі скляним віконечком вгорі на дверцятах, де були розвішані чудові сукні з крепдешину, шифону, кошеміру! Шура була із заможної родини. Але ж той гардероб не ставав у низенькій бабусиній хатинці, то ж його поклали на бік, від чого він відразу втратив свій гонористий вигляд. Поряд розташували широке ліжко з нікельованими бильцями, із чотирьох сторін якого виблискували кульки-прикраси. Ліжко було вибагливо убране білосніжними, вишиваними подушками та мережиними простирадлами.
Дядечко Володя почав терміново будувати поряд з хатинкою свій великий будинок, відливаючи стіни зі шлаку. Це вже була нова для села технологія будівництва. Покривав його шифером. Доки йшло будівництво, біля двору лежали дерев’яні колоди і ми, дітлахи, стрибали по них, наче зграйка пташок, злякано спурхуючи, коли дядько, частенько на підпитку, повертався з роботи. Він завжди умів виловити мене із цієї зграйки і сміючись, повчав:
-Ти повинна бути королевою всієї цієї шантрапи!
Мабуть, вбачав у мені якісь лідерські задатки.
Ще пам’ятаю, як він придбав собі новенького велосипеда. Помітивши, що я цікавлюся ним, дядечко почав учити мене їздити. Велосипед був для мене завеликим і я їздила, крутячи педалі під рамою, на заздрість сусідським дітям. Дядько біг позаду, підтримуючи велосипед за багажника. Коли він, утомившись, ліг відпочити, я взяла того велосипеда і поїхала самостійно, розігнавшись по дорозі, що вела до озера. Але ж зупинятися я не вміла і щоб не впасти з обриву в озеро, звернула вправо і загриміла разом з новеньким велосипедом прямісінько у глинище, величезну яму, звідки всі копали глину для своїх потреб. Добре, що втрапила у м’якеньку, накопану глиняну кучугуру.
Я побачила погнуті спиці та блискучі обідки і заридала від жаху та жалю, не звертаючи уваги на свій біль від зідраних колін та ліктів.
Звичайно ж, витягнути звідти велосипеда самотужки я не змогла, тому понесла свою повинну голову до дядечка. Він мене навіть не сварив… Дісталося тоді від мами.

2016