Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Брат Анатолій
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Брат Анатолій
Мій братик Толя був ще тим відчайдухом! Не порадившись із мамою, він зі своїм дружком Петром завербувався на Донбас. Йому тоді ледве виповнилося шістнадцять років.
Одного разу, коли я займалася акробатичними вправами на купі соломи в новобудові дядькового будинку, Толя заскочив туди із якоюсь торбинкою і страшенно поспішаючи, випалив мені:
-Передай мамі, що я поїхав на Донбас! Дивись же, не забудься!
Хоч і було мені всього шість років, та я відчула щось недобре і заплакала, намагаючись утримати його за руку:
-Толю, зачекай! Скоро мама повернеться. Вона розсердиться, що ти поїхав без неї…
- Я спізнюся на потяг! Мені треба вже бігти! – сказав братик і, поцілувавши мене, подався на станцію.
Скоро прийшла матуся. Я, схлипуючи, розповіла їй все, що почула від брата.
Мама зблідла, ухопилася за серце і на мить осіла на купу соломи… Але швидко отямилась і схопивши мене за руку, потягнула на станцію, де я ще ніколи не була.
Ми бігли майже всю дорогу і таки встигли заскочити до зеленого вагону, з вікна якого виглядав радісно схвильований Толя. Мама дала йому якийсь вузлик з харчами на дорогу, і ми з ним попрощалися.
Дома матуся упала на ліжко і так пролежала майже три дні, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. Потім підвелась і ходила, наче тінь, аж доки прийшов перший лист із Донбасу, з міста Макіївки. Толя писав, що вступив до РУ і вчиться на машиніста екскаватора, що годують краще, ніж вдома. В конверті було ще фото, на якому вони з другом Петром усміхнені, у формі ремісничого училища, в гарних кашкетах з блискучими козирками та молоточками спереду.
Пізніше він надіслав мамі трохи грошей зі своєї стипендії, попросив сфотографуватися зі мною ( я саме пішла до першого класу) і надіслати йому те фото. Мабуть, він також скучав за нами, як і ми за ним.
Так, він учився. Працював на Донбасі і років чотири не приїжджав додому, але листи присилав доволі часто. Писав, що на Донбасі добре платять, багато молоді, всі гарно зодягнені, особливо дівчата, «як королеви» - це ,мені, чомусь, особливо запам’яталось. Я уявляла, як мій гарний, дорослий брат, гуляє під руку з «королевою» у короні.
І раптом листи перестали надходити. Мама хвилювалася, писала на адресу гуртожитку, де він проживав. Відповіді довго не було. Ми плакали вдвох ночами і все виглядали поштарку.
Одного дня прийшло повідомлення про посилку. Мама принесла з пошти величенький фанерний ящичок, тремтячими руками, ледве змогла його відкрити. Всередині виявився місцями закривавлений одяг, два дорогих «шевйотових» костюми. У посилці не було жодного пояснення. Мама ледве не збожеволіла від горя!
І ось нарешті прийшов солдатський лист із Башкирії.
Як виявилося, його терміново призвали до Армії, а на проводах у гуртожитку, хлопці ще й побилися за якусь легковажну дівчину, яка обіцяла чекати з армії відразу трьох своїх кавалерів. Служити Толі випало у місті Стерлитомаку, у внутрішніх військах. Через рік він приїхав у відпустку. Армія сильно змінила мого брата. Він змужнів, став гарним, високим та струнким юнаком. Любив пісні, складав вірші, а вже гумористом був, у мене боліли щелепи від сміху.
Відслуживши три роки, Толя повернувся додому. До його приїзду мама ретельно готувалася, навіть продала нашу годувальницю, корівку Чайку – це було важке рішення! Коли Чайку виводили з двору, ми з мамою гірко плакали, а вона, наче розуміючи, що її назавжди звідси забирають, упиралася з усіх сил і жалібно мукала, так, що душа розривалася від жалю. Але треба було належно зодягнути Толю… І його одягнули, як слід. Пристойне пальто, костюми – чорний зимовий та світлий (китайський), літній, фетровий капелюх!
На його гарній фігурі все це виглядало просто чудово і всі дівчата задивлялися на такого елегантного жениха.
Він, без проблем, влаштувався працювати машиністом екскаватора на цукрозавод.
Знайшлася і пара для нього – чарівна русокоса, чепурненька дівчина Марійка, що жила неподалік на квартирі. Вони покохали одне одного і незабаром справили весілля, яке вже гуляли у новій просторій дядьковій хаті.
Маруся була родом із далекого села Калинівки, сусіднього району, де батько її, дід Марко, працював їздовим у колгоспі.
Тоді, вперше мені випало потрястися на простому возі, вистеленому соломою, кілометрів дванадцять, бо мене запросили нові родичі на гостини у справжнє село, де я вперше посмакувала найсмачнішим на світі, домашнім хлібом, покуштувала справжнього селянського борщу із солониною, що «умлівав» у печі у величезному чавуні. Намилувалася незайманою природою українського села, а сільські хлопці з повагою поглядали на мене, як на міську дівчину.
Скоро молодята винайняли собі квартиру недалеко від нас і зажили окремо. Мама плакала, їй було неприємно, що син пішов на квартиру. Незабаром вони викупили собі половину будиночка, поряд з дядьковою хатою. На той час, народилася у них перша донечка, Людочка, світловолоса і синьоока, наче янголятко.
Одного разу, коли я займалася акробатичними вправами на купі соломи в новобудові дядькового будинку, Толя заскочив туди із якоюсь торбинкою і страшенно поспішаючи, випалив мені:
-Передай мамі, що я поїхав на Донбас! Дивись же, не забудься!
Хоч і було мені всього шість років, та я відчула щось недобре і заплакала, намагаючись утримати його за руку:
-Толю, зачекай! Скоро мама повернеться. Вона розсердиться, що ти поїхав без неї…
- Я спізнюся на потяг! Мені треба вже бігти! – сказав братик і, поцілувавши мене, подався на станцію.
Скоро прийшла матуся. Я, схлипуючи, розповіла їй все, що почула від брата.
Мама зблідла, ухопилася за серце і на мить осіла на купу соломи… Але швидко отямилась і схопивши мене за руку, потягнула на станцію, де я ще ніколи не була.
Ми бігли майже всю дорогу і таки встигли заскочити до зеленого вагону, з вікна якого виглядав радісно схвильований Толя. Мама дала йому якийсь вузлик з харчами на дорогу, і ми з ним попрощалися.
Дома матуся упала на ліжко і так пролежала майже три дні, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. Потім підвелась і ходила, наче тінь, аж доки прийшов перший лист із Донбасу, з міста Макіївки. Толя писав, що вступив до РУ і вчиться на машиніста екскаватора, що годують краще, ніж вдома. В конверті було ще фото, на якому вони з другом Петром усміхнені, у формі ремісничого училища, в гарних кашкетах з блискучими козирками та молоточками спереду.
Пізніше він надіслав мамі трохи грошей зі своєї стипендії, попросив сфотографуватися зі мною ( я саме пішла до першого класу) і надіслати йому те фото. Мабуть, він також скучав за нами, як і ми за ним.
Так, він учився. Працював на Донбасі і років чотири не приїжджав додому, але листи присилав доволі часто. Писав, що на Донбасі добре платять, багато молоді, всі гарно зодягнені, особливо дівчата, «як королеви» - це ,мені, чомусь, особливо запам’яталось. Я уявляла, як мій гарний, дорослий брат, гуляє під руку з «королевою» у короні.
І раптом листи перестали надходити. Мама хвилювалася, писала на адресу гуртожитку, де він проживав. Відповіді довго не було. Ми плакали вдвох ночами і все виглядали поштарку.
Одного дня прийшло повідомлення про посилку. Мама принесла з пошти величенький фанерний ящичок, тремтячими руками, ледве змогла його відкрити. Всередині виявився місцями закривавлений одяг, два дорогих «шевйотових» костюми. У посилці не було жодного пояснення. Мама ледве не збожеволіла від горя!
І ось нарешті прийшов солдатський лист із Башкирії.
Як виявилося, його терміново призвали до Армії, а на проводах у гуртожитку, хлопці ще й побилися за якусь легковажну дівчину, яка обіцяла чекати з армії відразу трьох своїх кавалерів. Служити Толі випало у місті Стерлитомаку, у внутрішніх військах. Через рік він приїхав у відпустку. Армія сильно змінила мого брата. Він змужнів, став гарним, високим та струнким юнаком. Любив пісні, складав вірші, а вже гумористом був, у мене боліли щелепи від сміху.
Відслуживши три роки, Толя повернувся додому. До його приїзду мама ретельно готувалася, навіть продала нашу годувальницю, корівку Чайку – це було важке рішення! Коли Чайку виводили з двору, ми з мамою гірко плакали, а вона, наче розуміючи, що її назавжди звідси забирають, упиралася з усіх сил і жалібно мукала, так, що душа розривалася від жалю. Але треба було належно зодягнути Толю… І його одягнули, як слід. Пристойне пальто, костюми – чорний зимовий та світлий (китайський), літній, фетровий капелюх!
На його гарній фігурі все це виглядало просто чудово і всі дівчата задивлялися на такого елегантного жениха.
Він, без проблем, влаштувався працювати машиністом екскаватора на цукрозавод.
Знайшлася і пара для нього – чарівна русокоса, чепурненька дівчина Марійка, що жила неподалік на квартирі. Вони покохали одне одного і незабаром справили весілля, яке вже гуляли у новій просторій дядьковій хаті.
Маруся була родом із далекого села Калинівки, сусіднього району, де батько її, дід Марко, працював їздовим у колгоспі.
Тоді, вперше мені випало потрястися на простому возі, вистеленому соломою, кілометрів дванадцять, бо мене запросили нові родичі на гостини у справжнє село, де я вперше посмакувала найсмачнішим на світі, домашнім хлібом, покуштувала справжнього селянського борщу із солониною, що «умлівав» у печі у величезному чавуні. Намилувалася незайманою природою українського села, а сільські хлопці з повагою поглядали на мене, як на міську дівчину.
Скоро молодята винайняли собі квартиру недалеко від нас і зажили окремо. Мама плакала, їй було неприємно, що син пішов на квартиру. Незабаром вони викупили собі половину будиночка, поряд з дядьковою хатою. На той час, народилася у них перша донечка, Людочка, світловолоса і синьоока, наче янголятко.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
