Безкінечні хвороби відчутно затьмарювали моє дитяче життя. Давалося взнаки неповноцінне харчування, недоступність і відсутність справжніх ліків. Єдиними ліками, які видавали тоді для дітей практично безкоштовно був брид-кий і смердючий рибний жир, вживання якого було для мене справжніми щоденними тортурами, але, може, саме він допоміг мені подолати ті кляті хвороби.
Зовсім недалеко від нашого дому були розташовані корпуси районної лікарні, куди мама постійно водила мене в дитячу поліклініку на прийоми до лікарів, на аналізи та рентгени. Я відбивалась, як могла, але доки була ще малою, то зі сльозами, мусила все-таки підкорятися.
Пам’ятаю ті безкінечні сидіння в нудних та тривожних чергах у переповнених лікарняних коридорах з обридлими розмовами батьків про дитячі та свої хвороби. Чомусь, саме там на мене накочувався невимовний сум, бо дома я своєї хвороби не відчувала, чи не звертала на неї уваги.
З раннього дитинства я дуже не любила лікуватися.
Звичайно ж, у поліклініці мені видали довідку про звільнення від уроків фізкультури, тому доки інші діти весело бігали та робили різні вправи, я самотньо сиділа в класі і щось малювала, страшенно заздрячи здоровим однокласникам, адже була доволі активною дівчинкою. Все мене цікавило і в усьому хотілося спробувати свої сили та здібності. Отже, недовго я мирилася зі своїми хворобами.
Як тільки в п’ятому класі у нас з’явився справжній фізрук, бравий моряк Трохим Трохимович, самовіддано закоханий у спорт, він відразу помітив мої спортивні нахили і, на свій ризик, дозволив мені займатися фізкультурою. Не можу передати того захоплення та задоволення, яке я тоді відчувала, все виходило у мене якнайкраще.
На перших же шкільних змаганнях із легкої атлетики, я легко, ривком на фініші, випередила старшу від мене на два роки, чемпіонку школи з бігу на короткі дистанції.
Але до участі у районних та обласних змаганнях мене не допускала лікарі, які писали у медичній довідці страшний діагноз: «Порок серця».
Трохим Трохимович знизував плечами і говорив:
-Хіба з «пороком» серця так бігають? Вони і ходити не можуть… Щось тут не так!
І посилав за медичною довідкою, замість мене, іншу ученицю. Може і був у цьому ризик, але мені пощастило і вже у сьомому класі ті ж лікарі не знаходили у мене ніякої хвороби. Казали, що «переросла».
Я захопилася легкою атлетикою всерйоз і надовго. Скільки радості та користі приносило мені те захоплення!
Фізрук, дивуючись моїм успіхам, говорив, що у мене природньо правильно поставлені «старт» та «фініш». Цьому довго треба учитися, а мені «дано». Всі спринтерські дистанції, естафети приносили мені призові місця, дипломи, нагороди. Про мене тоді писали в районній газеті.
Вже дорослою жінкою, молодою мамою, я щоранку, до роботи, бігала по дванадцять кіл на стадіоні і довго ще снилися мені ночами ті мої переможні «фініші».