ЦУКРОЗАВОД

У ранньому дитинстві мій світ обмежувався нашим віддаленим, тихим Зеленим Кутом, який ділився на три лінії (вулички). Цей природний кут омивала маленька мальовнича річечка, несправедливо названа Кривою Рудою. В районі нашого селища вона майже пересихала, але біля нашого Зеленого Кута була добре розчищена земснарядом і утворювала велике озеро, з двох боків якого лежали смарагдово-зелені пасовиська для худоби, у нас їх називали вигонами. Вулички утопали в розкішних вишневих садах, палісадах та квітах. Озеро збагачувало наш убогий раціон смачними карасиками, яких тут не ловив тільки лінивий.
Їх смажили, крутили на котлети, варили борщі.
Пізніше озеро обсадили вербами, від чого воно стало ще мальовничішим. Верби виросли на очах і полоскали у воді свої зелені коси, надихаючи місцевих поетів на пейзажну та інтимну лірику.
На другому боці озера був розташований таємничий Весело-Подільський цукрозавод, завдяки якому виживало усе наше селище. Але дитиною я про нього мало що знала. Тільки те, що його височезна труба двічі на день озвучувала гучними гудками всю околицю, сповіщаючи про початок першої та другої робочої зміни. На ці зміни поспішали чоловіки, та й жінки майже з кожної родини.
Саме із цього заводу, в кожній хаті стояв мішечок з білим, чи рудим цукром-сирцем, з яким варилось смачнюче вишневе, абрикосове, сливове, грушеве та яблучне варення.
Ще можна було іноді таємно поцупити з того мішечка грудочку цукру, яка чудово підсолоджувала наше голодне дитинство. А деколи, нам, дітям, перепадало і такої вишуканої смакоти, яка звалася патокою і була схожою до меду.
Завдячуючи цукрозаводу, майже усі родини мали змогу тримати домашню худобу, бо взимку годували її жомом – відходами цукрового виробництва, якого можна було недорого купити, як говорили, «виписати» на заводі,
або під’їхавши саночками до бункеру, звідки той жом насипали у самоскиди, що розвозили його по колгоспах, можна було назгрібати у мішечок, ніхто не боронив! Іноді, ми з мамою так робили, щоб підгодувати нашу корівку.
Я вчилася у Семенівській середній школі №2, яку називали «заводською», бо вона була розташована у заводському парку, єдиному в нашому селищі. Школа стояла майже впритул до заводського клубу і зовсім поряд із прохідною цукрозаводу.


ДОРОГИ ДО ШКОЛИ

До нашої школи можна було добиратися трьома різними шляхами і це було, хоч і нелегко, але надзвичайно цікаво. Спочатку мама супроводжувала мене, доки я усі ті шляхи добре вивчила. Потім я вже ходила у гурті дітей із нашого кута.
Так от, доки ще було тепло і якщо пощастить, можна було дістатися до школи найкоротшим і найприємнішим шляхом – через озеро. Іноді, хтось із батьків перевозив нас човном, завантаживши чоловік по сім, аж човен осідав у воду по самі краї. Нам заборонялось вертітися та рухатися, щоб човен не зачерпнув води. Страх опинитися у воді додавав особливого присмаку цій захоплюючій подорожі.
А вже від озера, навпростець, через чудовий осінній парк, в огорожі якого була спеціально зроблена велика діра, ми швидко і весело діставалися на шкільне подвір’я.
Взимку, ледве тільки морози сковували воду, ми з галасом бігали через лід, який ще прогинався під нашим натовпом, так що бувало, хтось і провалювався, тому бувало страшно, а від цього ще веселіше. Старалися перебігти якнайшвидше. Дорога була, наче суцільна ковзанка. То ж, розігнавшись, можна було проїхати декілька метрів. Це була добра ранкова гімнастика. До школи приходили в мокрих , обмерзлих валяночках, але розчервонілі з морозу та веселі.
Коли через озеро дороги не було, доводилося іти в обхід, або через центр селища, що було дуже далеко, або ж через переїзд по залізничних коліях. Ця дорога також була небезпечною і цікавою для дітлахів, адже ми майже ніколи не ходили стежкою, протоптаною біля залізничного насипу, але завжди стрибали по шпалах, або йшли по рейках. Це вважалось особливим досягненням - якнайдовше іти по одній рейці, балансуючи портфеликом. У мене це добре виходило. Але ж по тих рейках доволі часто зі свистом і гуркотом рухались паровози, тягнучи за собою вервечку вагонів, бо наша станція Веселий Поділ була вузловою і ризик потрапити під колеса потягу завжди був. Мама кожного разу просила мене:
- Донечко! Не ходи по рейках!
Я обіцяла, але не витримувала спокуси і ледь забачивши блискучі рейки, мерщій забиралася на них.
До школи треба було поспішати, тому ми намагалися не відволікатись. Зате вже відривалися після школи! Адже ми проходили цікавою територією залізничної станції, де між платформами розташовувались довгі цегляні споруди – складські приміщення. Біля них, на всю їх довжину, тягнулись дощані настили – рампи, що слугували для розвантаження різних товарів із вагонів. Уже сам процес ходіння по цих дерев’яних настилах, які гайдалися під ногами, якщо вдавалося на них пострибати., був для нас захоплюючим. А ще ж там іноді можна було знайти надзвичайно цікаві для нас речі, наприклад, яскраві, довгі стьожки нерозрізаних фантиків для обгортки небачених і незвіданих нами цукерок. Я тоді їх збирала і подовгу милувалася їх красою, хоч посмакувати мені перепадало дуже нечасто, хіба що «подушечками» без обгорток, найдешевшими цукерками, які продавали по десять копійок за сто грамів. Іноді вони бували «шоколадними», тобто обсипаними порошком какао, що надавало їм особливого делікатесного смаку.
А вже зовсім щастило, правда, зрідка, коли мій дядечко Володя, який працював бригадиром «дифузії» на цукрозаводі, підвозив мене до школи мотоциклом, якого нещодавно придбав і ганяв на ньому так, що у мене свистіло у вухах. Я не боялася, але пищала від захвату, учепившись за його ремінь ззаду. Дядя поважав мене за сміливість Так, з вітерцем, ми за лічені хвилини добиралися до школи. Де він мене з неабияким шиком висаджував, а сам їхав далі до заводської прохідної.
Згодом, саме мій дядечко організував збір коштів та будівництво місточка через озеро, що вирішило шляхову проблему школярів та робітників цукрозаводу. Той місток, правда вже дещо перехняблений, ще й досі слугує людям, які, мабуть, уже і не пам’ятають, кому завдячують його будівництвом.


2016