
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.21
11:40
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
2025.10.21
06:46
Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
2025.10.21
00:08
Підшаманив, оновив
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
2025.10.20
22:13
Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
2025.10.20
15:07
Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
2025.10.20
11:48
У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
2025.10.20
11:20
Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
2025.10.20
09:31
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
2025.10.20
09:01
Передбачив я і зупинивсь…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
2025.10.20
06:29
Родить спогади печальні
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
2025.10.20
01:28
Відчує кожен весь цей жах:
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
2025.10.20
01:14
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:50
Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.
Склеюю серце своє ізолентою.
2025.10.19
22:25
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:01
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2025.10.19
20:45
Женуть вітри рябі отари хмар
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Цукрозавод. Дороги до школи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цукрозавод. Дороги до школи.
ЦУКРОЗАВОД
У ранньому дитинстві мій світ обмежувався нашим віддаленим, тихим Зеленим Кутом, який ділився на три лінії (вулички). Цей природний кут омивала маленька мальовнича річечка, несправедливо названа Кривою Рудою. В районі нашого селища вона майже пересихала, але біля нашого Зеленого Кута була добре розчищена земснарядом і утворювала велике озеро, з двох боків якого лежали смарагдово-зелені пасовиська для худоби, у нас їх називали вигонами. Вулички утопали в розкішних вишневих садах, палісадах та квітах. Озеро збагачувало наш убогий раціон смачними карасиками, яких тут не ловив тільки лінивий.
Їх смажили, крутили на котлети, варили борщі.
Пізніше озеро обсадили вербами, від чого воно стало ще мальовничішим. Верби виросли на очах і полоскали у воді свої зелені коси, надихаючи місцевих поетів на пейзажну та інтимну лірику.
На другому боці озера був розташований таємничий Весело-Подільський цукрозавод, завдяки якому виживало усе наше селище. Але дитиною я про нього мало що знала. Тільки те, що його височезна труба двічі на день озвучувала гучними гудками всю околицю, сповіщаючи про початок першої та другої робочої зміни. На ці зміни поспішали чоловіки, та й жінки майже з кожної родини.
Саме із цього заводу, в кожній хаті стояв мішечок з білим, чи рудим цукром-сирцем, з яким варилось смачнюче вишневе, абрикосове, сливове, грушеве та яблучне варення.
Ще можна було іноді таємно поцупити з того мішечка грудочку цукру, яка чудово підсолоджувала наше голодне дитинство. А деколи, нам, дітям, перепадало і такої вишуканої смакоти, яка звалася патокою і була схожою до меду.
Завдячуючи цукрозаводу, майже усі родини мали змогу тримати домашню худобу, бо взимку годували її жомом – відходами цукрового виробництва, якого можна було недорого купити, як говорили, «виписати» на заводі,
або під’їхавши саночками до бункеру, звідки той жом насипали у самоскиди, що розвозили його по колгоспах, можна було назгрібати у мішечок, ніхто не боронив! Іноді, ми з мамою так робили, щоб підгодувати нашу корівку.
Я вчилася у Семенівській середній школі №2, яку називали «заводською», бо вона була розташована у заводському парку, єдиному в нашому селищі. Школа стояла майже впритул до заводського клубу і зовсім поряд із прохідною цукрозаводу.
ДОРОГИ ДО ШКОЛИ
До нашої школи можна було добиратися трьома різними шляхами і це було, хоч і нелегко, але надзвичайно цікаво. Спочатку мама супроводжувала мене, доки я усі ті шляхи добре вивчила. Потім я вже ходила у гурті дітей із нашого кута.
Так от, доки ще було тепло і якщо пощастить, можна було дістатися до школи найкоротшим і найприємнішим шляхом – через озеро. Іноді, хтось із батьків перевозив нас човном, завантаживши чоловік по сім, аж човен осідав у воду по самі краї. Нам заборонялось вертітися та рухатися, щоб човен не зачерпнув води. Страх опинитися у воді додавав особливого присмаку цій захоплюючій подорожі.
А вже від озера, навпростець, через чудовий осінній парк, в огорожі якого була спеціально зроблена велика діра, ми швидко і весело діставалися на шкільне подвір’я.
Взимку, ледве тільки морози сковували воду, ми з галасом бігали через лід, який ще прогинався під нашим натовпом, так що бувало, хтось і провалювався, тому бувало страшно, а від цього ще веселіше. Старалися перебігти якнайшвидше. Дорога була, наче суцільна ковзанка. То ж, розігнавшись, можна було проїхати декілька метрів. Це була добра ранкова гімнастика. До школи приходили в мокрих , обмерзлих валяночках, але розчервонілі з морозу та веселі.
Коли через озеро дороги не було, доводилося іти в обхід, або через центр селища, що було дуже далеко, або ж через переїзд по залізничних коліях. Ця дорога також була небезпечною і цікавою для дітлахів, адже ми майже ніколи не ходили стежкою, протоптаною біля залізничного насипу, але завжди стрибали по шпалах, або йшли по рейках. Це вважалось особливим досягненням - якнайдовше іти по одній рейці, балансуючи портфеликом. У мене це добре виходило. Але ж по тих рейках доволі часто зі свистом і гуркотом рухались паровози, тягнучи за собою вервечку вагонів, бо наша станція Веселий Поділ була вузловою і ризик потрапити під колеса потягу завжди був. Мама кожного разу просила мене:
- Донечко! Не ходи по рейках!
Я обіцяла, але не витримувала спокуси і ледь забачивши блискучі рейки, мерщій забиралася на них.
До школи треба було поспішати, тому ми намагалися не відволікатись. Зате вже відривалися після школи! Адже ми проходили цікавою територією залізничної станції, де між платформами розташовувались довгі цегляні споруди – складські приміщення. Біля них, на всю їх довжину, тягнулись дощані настили – рампи, що слугували для розвантаження різних товарів із вагонів. Уже сам процес ходіння по цих дерев’яних настилах, які гайдалися під ногами, якщо вдавалося на них пострибати., був для нас захоплюючим. А ще ж там іноді можна було знайти надзвичайно цікаві для нас речі, наприклад, яскраві, довгі стьожки нерозрізаних фантиків для обгортки небачених і незвіданих нами цукерок. Я тоді їх збирала і подовгу милувалася їх красою, хоч посмакувати мені перепадало дуже нечасто, хіба що «подушечками» без обгорток, найдешевшими цукерками, які продавали по десять копійок за сто грамів. Іноді вони бували «шоколадними», тобто обсипаними порошком какао, що надавало їм особливого делікатесного смаку.
А вже зовсім щастило, правда, зрідка, коли мій дядечко Володя, який працював бригадиром «дифузії» на цукрозаводі, підвозив мене до школи мотоциклом, якого нещодавно придбав і ганяв на ньому так, що у мене свистіло у вухах. Я не боялася, але пищала від захвату, учепившись за його ремінь ззаду. Дядя поважав мене за сміливість Так, з вітерцем, ми за лічені хвилини добиралися до школи. Де він мене з неабияким шиком висаджував, а сам їхав далі до заводської прохідної.
Згодом, саме мій дядечко організував збір коштів та будівництво місточка через озеро, що вирішило шляхову проблему школярів та робітників цукрозаводу. Той місток, правда вже дещо перехняблений, ще й досі слугує людям, які, мабуть, уже і не пам’ятають, кому завдячують його будівництвом.
2016
У ранньому дитинстві мій світ обмежувався нашим віддаленим, тихим Зеленим Кутом, який ділився на три лінії (вулички). Цей природний кут омивала маленька мальовнича річечка, несправедливо названа Кривою Рудою. В районі нашого селища вона майже пересихала, але біля нашого Зеленого Кута була добре розчищена земснарядом і утворювала велике озеро, з двох боків якого лежали смарагдово-зелені пасовиська для худоби, у нас їх називали вигонами. Вулички утопали в розкішних вишневих садах, палісадах та квітах. Озеро збагачувало наш убогий раціон смачними карасиками, яких тут не ловив тільки лінивий.
Їх смажили, крутили на котлети, варили борщі.
Пізніше озеро обсадили вербами, від чого воно стало ще мальовничішим. Верби виросли на очах і полоскали у воді свої зелені коси, надихаючи місцевих поетів на пейзажну та інтимну лірику.
На другому боці озера був розташований таємничий Весело-Подільський цукрозавод, завдяки якому виживало усе наше селище. Але дитиною я про нього мало що знала. Тільки те, що його височезна труба двічі на день озвучувала гучними гудками всю околицю, сповіщаючи про початок першої та другої робочої зміни. На ці зміни поспішали чоловіки, та й жінки майже з кожної родини.
Саме із цього заводу, в кожній хаті стояв мішечок з білим, чи рудим цукром-сирцем, з яким варилось смачнюче вишневе, абрикосове, сливове, грушеве та яблучне варення.
Ще можна було іноді таємно поцупити з того мішечка грудочку цукру, яка чудово підсолоджувала наше голодне дитинство. А деколи, нам, дітям, перепадало і такої вишуканої смакоти, яка звалася патокою і була схожою до меду.
Завдячуючи цукрозаводу, майже усі родини мали змогу тримати домашню худобу, бо взимку годували її жомом – відходами цукрового виробництва, якого можна було недорого купити, як говорили, «виписати» на заводі,
або під’їхавши саночками до бункеру, звідки той жом насипали у самоскиди, що розвозили його по колгоспах, можна було назгрібати у мішечок, ніхто не боронив! Іноді, ми з мамою так робили, щоб підгодувати нашу корівку.
Я вчилася у Семенівській середній школі №2, яку називали «заводською», бо вона була розташована у заводському парку, єдиному в нашому селищі. Школа стояла майже впритул до заводського клубу і зовсім поряд із прохідною цукрозаводу.
ДОРОГИ ДО ШКОЛИ
До нашої школи можна було добиратися трьома різними шляхами і це було, хоч і нелегко, але надзвичайно цікаво. Спочатку мама супроводжувала мене, доки я усі ті шляхи добре вивчила. Потім я вже ходила у гурті дітей із нашого кута.
Так от, доки ще було тепло і якщо пощастить, можна було дістатися до школи найкоротшим і найприємнішим шляхом – через озеро. Іноді, хтось із батьків перевозив нас човном, завантаживши чоловік по сім, аж човен осідав у воду по самі краї. Нам заборонялось вертітися та рухатися, щоб човен не зачерпнув води. Страх опинитися у воді додавав особливого присмаку цій захоплюючій подорожі.
А вже від озера, навпростець, через чудовий осінній парк, в огорожі якого була спеціально зроблена велика діра, ми швидко і весело діставалися на шкільне подвір’я.
Взимку, ледве тільки морози сковували воду, ми з галасом бігали через лід, який ще прогинався під нашим натовпом, так що бувало, хтось і провалювався, тому бувало страшно, а від цього ще веселіше. Старалися перебігти якнайшвидше. Дорога була, наче суцільна ковзанка. То ж, розігнавшись, можна було проїхати декілька метрів. Це була добра ранкова гімнастика. До школи приходили в мокрих , обмерзлих валяночках, але розчервонілі з морозу та веселі.
Коли через озеро дороги не було, доводилося іти в обхід, або через центр селища, що було дуже далеко, або ж через переїзд по залізничних коліях. Ця дорога також була небезпечною і цікавою для дітлахів, адже ми майже ніколи не ходили стежкою, протоптаною біля залізничного насипу, але завжди стрибали по шпалах, або йшли по рейках. Це вважалось особливим досягненням - якнайдовше іти по одній рейці, балансуючи портфеликом. У мене це добре виходило. Але ж по тих рейках доволі часто зі свистом і гуркотом рухались паровози, тягнучи за собою вервечку вагонів, бо наша станція Веселий Поділ була вузловою і ризик потрапити під колеса потягу завжди був. Мама кожного разу просила мене:
- Донечко! Не ходи по рейках!
Я обіцяла, але не витримувала спокуси і ледь забачивши блискучі рейки, мерщій забиралася на них.
До школи треба було поспішати, тому ми намагалися не відволікатись. Зате вже відривалися після школи! Адже ми проходили цікавою територією залізничної станції, де між платформами розташовувались довгі цегляні споруди – складські приміщення. Біля них, на всю їх довжину, тягнулись дощані настили – рампи, що слугували для розвантаження різних товарів із вагонів. Уже сам процес ходіння по цих дерев’яних настилах, які гайдалися під ногами, якщо вдавалося на них пострибати., був для нас захоплюючим. А ще ж там іноді можна було знайти надзвичайно цікаві для нас речі, наприклад, яскраві, довгі стьожки нерозрізаних фантиків для обгортки небачених і незвіданих нами цукерок. Я тоді їх збирала і подовгу милувалася їх красою, хоч посмакувати мені перепадало дуже нечасто, хіба що «подушечками» без обгорток, найдешевшими цукерками, які продавали по десять копійок за сто грамів. Іноді вони бували «шоколадними», тобто обсипаними порошком какао, що надавало їм особливого делікатесного смаку.
А вже зовсім щастило, правда, зрідка, коли мій дядечко Володя, який працював бригадиром «дифузії» на цукрозаводі, підвозив мене до школи мотоциклом, якого нещодавно придбав і ганяв на ньому так, що у мене свистіло у вухах. Я не боялася, але пищала від захвату, учепившись за його ремінь ззаду. Дядя поважав мене за сміливість Так, з вітерцем, ми за лічені хвилини добиралися до школи. Де він мене з неабияким шиком висаджував, а сам їхав далі до заводської прохідної.
Згодом, саме мій дядечко організував збір коштів та будівництво місточка через озеро, що вирішило шляхову проблему школярів та робітників цукрозаводу. Той місток, правда вже дещо перехняблений, ще й досі слугує людям, які, мабуть, уже і не пам’ятають, кому завдячують його будівництвом.
2016
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію