Черговий літературний захід… Після завершення підходить Анатолій Олександрович і простягає мені книжечку: «Візьми, почитаєш».
Взяла. Читаю анотацію: «Поема-ода «Корона» присвячена новітньому відродженню та становленню Національного університету «Острозька академія», наступнику першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів – Острозької слов’яно-греко-латинської академії, та її ректорові-подвижнику Ігореві Демидовичу Пасічнику».
Оце, думаю, понесло поета-лірика, напевно, геть вдарився… в роботу. Але ж і цікаво… Адже не часто зустрінеш серед колег-літераторів таку різку і непередбачувану зміну жанру. Щойно відчинились у світ двері для «Квітки щастя», на яку нещодавно писала рецензію, а тут – «Корона».
Хоча ні жанр оди, ні тим паче поеми-славословія не входить у коло моїх творчих зацікавлень, твір все ж прочитала.
Перегорнувши першу сторінку книжечки, ніби одразу розумієш тематику, і виникає бажання читати його «по діагоналі». Тим більше, думаю, твір написаний для студентів Академії, викладачів, ректора… А Острозька академія нещодавно святкувала славний ювілей…
Але ж якби я не знала Анатолія Криловця, його художнього новаторства і сміливих творчих пошуків! Читаю, стає цікаво. Адже «Корона» написана винахідливим і неординарним пером поета: «Натхнення капле медом на перо, / Наснажує, щоб віщу піснь творити…»
І «…навіть час ходу свою спинив. / Тоненькі віти вітер колихає…» І вже з перших строф відчуваєш щирий патріотизм автора, його любов до Острозької землі, де він мешкає та працює: «Як любо рідний край любити свій. / Ці фарби тихі – як бальзам на душу»; «Колиска духу нашого отут: / Теологи, учені і поети».
Автор сміливо використовує гіперболічні образи, патетику. Це ж поема-ода все-таки, без цього ніяк! Але як натхненно та професійно він це робить:

Новий Острог у сяєві краси!
Віддаленіли чвари, біди, іго…
Егей, віки! О Костянтин-Василь!
Нам поверта відлуння: «Ігор! Ігор!»

Та й хто би міг подумати про те:
Звичайний чоловік, але віднині
Він взяв перо жар-птиці золоте
Та й пише славу – власну й України!
……………………………………………..

Ти колектив творив, як деміург.
В сім’ї бджолиній до снаги і хисту
Потрапиш, щоб віддати силу рук
І світлу мрію, помислами чисту.
…………………………………………..

Той, хто у Слово ввірував Твоє,
Хто подвиг сотворив, як муж достоїн,
Героєм України нині є –
Провидець, ректор, науковець, воїн.

Читаючи поему, наштовхуюсь на слова:

Ненависний кривавий Янучар!
Пригадуєш ти, мордо хамувата,
Що був і Чаушеску, й Муаммар.
І буде… знайде і тебе розплата.

Далі пішли ремінісценції із «Кобзаря»:

Катруся із села пішла з байстрям,
Оксана із Яремою на свиті
Зомліла у гаю. Встає зоря.
І верби гнуться не одне століття…

Ще через строфу читаю потужні слова священнодійства-молитви:

O, veni, sancte spiritus, зійди!
Тараса дух край брами в Трансцендентя
Всевишнього благає: «Відведи
Неправду люту, зло спали дощенту…»

Пригадалася книга християнських гімнів і псалмів Б.-І. Антонича «Велика гармонія» і його сакральний заклик – «Зійди, Святий Духу!». Алюзія більш, ніж виразна…
Написане Анатолієм Криловцем ніби й не зовсім ода. Але як гармонійно все вливається в основну тему твору! Вражає поліфонічність поеми.
Слово за словом, рядок за рядком… Ні, все-таки це ода, але наскрізь новаторська, сказати б, «криловцівська».
Автор і сам натякає на недотримання канонів, адже:

В осанні також треба знать межу.
У парадокса в серці – Боже слово.
По правді щирій все вам розкажу,
В одичнім стилі – теж свята основа.

А далі не я вже ковтала слова, звороти, рядки та події, а поема поглинала мене та мою свідомість.
Від початку твору Анатолій Криловець поєднує не лише різні жанри, стилі, а й часові межі, руйнуючи їх високохудожнім словом. При цьому автор наголошує на всесильності слова, адже те, що на ньому тримається, – безсмертне.
І це все також неспроста, адже саме в Острозькій академії було відкрито спеціальну дисципліну – «Літературна творчість».

Дбайливість – це усьому голова.
Основа світу – творчість, не котурни.
І є тривкіші каменю слова –
Отож і творчість є літературна.

Є праця гідна – книга і стило.
Бо віриш: світ у слові процвітає.
Ось і тебе до славних занесло,
Бо той безсмертний, хто про творчість дбає.

Цими словами автор переконує читача, а разом із ним і кожного представника рідного народу, у необхідності утвердження та збереження українського слова як наріжного каменя в фундаменті українського суспільства.

Зникомий камінь. Й незникомість слів,
Коли вони опора для безсмертя!
…………………………………………………..

Чи менша честь, коли в руці стило,
Яке достойне мати статус зброї?
Бог в Слові – споконвіку так було –
Помножує звитяги і героїв.

Автор цікаво й переконливо синхронізує події півтисячолітньої давнини із сучасними реаліями, порівнюючи їх та вводячи в загальний контекст історії.

…І знов портал розкривсь в минулі дні:
З легенди князь вертає, із-під Орші.
Немов на крилах, нісся на коні
І хижих московітів бив, мов коршак.
…………………………………………………….

У битві ми не схилим знамено.
У славі п’ятсотлітній, у звитязі

Отій, що в наших генах вже, мов код,
Ми цілі ставим в далі невідомі.
…В борні зійшовся з ворогом народ,
Що прагнув жити в європейськім домі!


Мені дуже подобається застосування такого прийому – прокладання автором шляхів від князів Острозьких і до сучасності. Водночас Анатолій Криловець наголошує, що, незважаючи на обертання життя, історії по спіралі, ми все-таки не вчимося на досвіді предків.

Та ми ж тоді в Європі вже були!
Азійську гнали підлу поторочу
Ненависну Острозького орли…
Егей, віки! Дивімось правді в очі!

…Немилосердний стік двадцятий вік.
Історію не осягти без брому.
Ненавидів нас, нищив Кремль повік.
В новім столітті знов біда у домі.

Автор не оминув увагою і подій сучасності, описавши зокрема акцію, проведену в Острозькій академії до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, під час якої студенти безперервно читали «Кобзар».

Ти ніс «Кобзар». А Київ – у вогні!
Підняв, мов щит, Тараса слово грізне
І без перерви – нощно й день при дні
Ти, ректоре, став словом за Вітчизну!

Й немов у храмі, вісімнадцять днів
Ти правив службу. Бог й Тарас на чатах!
І переміг майдан. Любов і гнів
Єдналися у слові проти ката.
……………………………………………….

Ні, це не був звичайний марафон,
Аби лишень рекорд установити.
Це літургія духа. На амвон
Недремне слово стало для молитви.

Наголошує автор у поемі й на віковічних істинах, на яких повинне триматися життя та від яких залежить майбутнє:

…Не гнів веде людину, а любов.
Розплата упаде, мов кара з неба.
Наївно хочеш кров’ю змити кров.
Твори добро – оце блага потреба!..

Анатолій Криловець у поемі виповідає свій біль за Вкраїну, вимолюючи цим у Бога для неї спокій та мир.

Дай Україні щастя і добра,
Простерти крила плаху дай в польоті.
…………………………………………………..

Луганськ з Донецьком – український край.
О Путіне, зламаєш хижі зуби.
Підлоту зловорожу покарай,
Всевишній Боже, відверни погубу

Вкраїні. На оновленій землі
Пребудуть хай любов і син, і мати.
Неправду люту покарай в Кремлі,
Прости Росії, Путіним розп’ятій».

І знову повернення до оди, до головного героя поеми. Адже, на думку автора, саме Ігореві Пасічнику випала честь продовжити князівську славу, відродити Академію і нести цю «корону духа» в майбутнє.

Одяг тебе у слави ореол,
Назначив на продовжувача справи,
Яку ще князь почав. Його престол,
Корону духа в руки нелукаві

По добрій Божій милості вручив…
Ніяк не відречешся і не збочиш,
Бо світять в душу вдень і уночі –
Повелівають віщі пильні очі:

«Іди й дерзай, допоки ти єси,
У славі власній нас ти величаєш…»

Іменами славетних козаків, вчених, борців та героїв автор намагається передати міць і силу Української держави, згадуючи поряд із основним героєм поеми С. Наливайка, Г. Смотрицького, П. Конашевича-Сагайдачного, К. Ціолковського та інших українців, які докоряють нам за те, що твориться нині в державі.
«Не шанувались, браття-козаки,
То й маєте тепер біду у хаті», –
Бринить докір до нас через віки.
І прикро так, і нічого сказати.

Однак, наголошуючи на цьому, автор все ж акцентує увагу на сьогоденні, у якому, як і раніше, «не шануються» «браття-козаки», ніхто не слухає ані історії, ані предків. А тому й «маємо те, що маємо».

За барки щиро бралися не раз
В жорстоких битвах наші депутати.
Чи думали про нас вони в той час? –
Бійці йшли в бій за пільги і зарплати!»

Але «Покіль горить минулого свіча, / Прийдешнього видніються причали». Тому автор звертається не стільки до історії, скільки до сучасників, до читачів:

Ти нас вперед, історіє, веди.
Начало є, кінця повік не буде.
Цвітуть щороку навесні сади,
Й Острог цвіте воскреслий – Боже чудо!

І наприкінці поеми – знову ода, знову возвеличення відродженої князівської слави та духовності.

З шанобою з’єднався пієтет.
Ти нам вернув колишню нашу славу
І, воскресивши університет,
Ти дав зразок держави у державі!
…………………………………………….

Погідний день. Князь Ігор всіх віта.
Врочиста йде посвята у спудеї.
Складає клятву молодь золота.
Віднині – гріх відступництво від неї.
………………………………………………..

Стоїть, цвіте, пишається Острог.
Із кореня, що славен, – буйна крона.
– Я так скажу, мій князю, – мовить Бог,
За труд натхненний – це тобі корона!

Прочитавши останні рядки, розумієш, чому поема-ода називається саме «Корона». Проте, поки писала рецензію, то неодноразово перечитувала твір і щоразу знаходила все нові символи й алюзії. Можливо, прочитавши її через певний час, через певний досвід, я іще відкрию декілька «коронних символів» автора. Але це вже буде інша історія, а відповідно – й інша рецензія.
А сьогодні просто хочу, щоб кожен читач, прочитавши поему «Корона» Анатолія Криловця, знайшов не лише авторські символи та ідеї, а й усвідомив своє покликання і призначення в цьому світі.


Валентина Люліч,
член Національної спілки письменників України,
дипломант Першого Міжнародного
літературного конкурсу імені поета і філософа П. Кускова,
лауреат літературних премій М. Дубова, В. Поліщука