За кого ж Ти розіп’явся,
    Христе, Сине Божий?
    За нас, добрих, чи за слово
    Істини... чи, може,
    Щоб ми з Тебе насміялись?
    Воно ж так і сталось.
        Тарас Шевченко, «Кавказ»

    У 20-30-х роках ХХІ століття планується розпочати колонізацію Марса.

Мила, хто ми і де ми?
Нас не жалував час.
Дітки в нас Фобос, Деймос.
І домівка в нас Марс.

Тож нам випало стрітись
По земному житті.
Я не брав тебе в житі,
Де лани золоті.

Самота на півсвіту,
На весь космос печаль.
Хоч тепер, Аеліто,
Ув обійми причаль.

Червінь скель прибережних
І трави фіолет.
Мила, ляж обережно
І відправимось в лет.

Іще можна кохати.
Шал і шквал – як хорал!
Ще не винайшли ґрати –
Замарущу мораль.

Ти мов киця ласкава.
Мов лоза, гнеться стан.
І тебе не цікавить
Вік, сімейний мій стан…

Абортарії, тюрми,
Комітети, церкви
Ще не встали для глуму
Над серцями живи-

Ми… Ми ще первозданні –
Чиста пренепороч.
Якщо хочеш кохання,
То бери, скільки хоч.

Ми ще дохристиянні,
Не пофройджені теж.
Оргастичне стогнання
Не зна сорому й меж!

Ти тремтиш, мов трепета,
Від тепла моїх рук.
Ще промокуїтету
Не придумав Процюк.

Поспішав, мов кохати
Прагне голий поет,
І не зміг прочитати:
«Про… про-міс-ку-ї-тет».

Блядство? Стефку мій, пробі!
Серед Марсових дюн?
В нас немає слів «проблядь»,
«Курва», «хахаль», «блядун».

В нас ще все із любові.
Нашептав тобі хтось.
Та на Місяці знову
Розіп’явся Христос.

На зворотному боці
Серед Моря Москви.
Б’є у душі, мов оцет,
Нам апокриф новий.

Скоро конкістадори
Ринуть в прорвану гать.
І полине в простори
Жах жертовних багать.

Вдарить м’ясом печеним
Аромат вище зір.
Це Христове учення
Нам «земной лунный мир»

Облаштовувать стане –
«Dies irae» гряде!
Будуть скрізь прихожани,
Та не буде людей.

Прийдуть «Буки» і «Гради»,
Встане пекло до хмар.
Скрізь звучатиме радо
Християнське «акбар»!

…Наша чаша не спита,
Гіркоти повна вщерть.
Втечемо, Аеліто,
Ми і з Марса крізь смерть…

І любов прихиститься
Там, де інші сонця…
Хай на цьому скінчиться
Казка жаху оця.

7-30 квітня 2016 р.