Отак і бачу їх в помешканні просторім Відня[1].

Стоять і тиснуть один одному руки.

І в потискові тім, може, уперше щирім для двох народів,

Злились в одне - вчорашнє і майбутнє.

«Я стільки чув про Вас»,- озвався першим Герцель.

«Радий і я зустрітися із паном».

«Оповідають, що пан має чимало знайомих з-поміж юдеїв.

Звідки це, цікаво б знати?»

«О, то ще з дитинства... Я ж селюк і виріс серед юдеїв.


(«Діти!- гукнула мати до мене й до моїх братів і сестер.-

Дивіться, що дала мені для вас Сура».

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас: «Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниці».

«У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами... Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив вітерпіти від сваволі інших учнів».

«Дивіться,- говорив батько про свого сина Лева Штернбаха,- його не можна відтягнути від його греків...»

...Він не здогадувався, з якою завистю я прислухувавсь йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любовю й бодай би напів із таким великим зрозумінням».

«Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті... В жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало над тим, щоб синові, ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару»[2].


«А я, на жаль, уперше стрічаюсь з українцем...»

«До вподоби мені ідея пана про державу для юдеїв.

Та чи ж здійсненна вона? Чи, може, тільки мрія?»

«Як дуже хочеш, то це уже не мрія, а поклик до роботи.

Я хочу, щоб принижений повсюди люд мій

Не розчинивсь в народах інших, а зібравсь докупи

Та розумом й руками творив добро насамперед для себе.

Випроставсь нарешті і взявсь за те, що заповів Всевишній».

Мовчав Франко. Крім захвату, що міг сказати гостю?

Що й українцям годилося б нарешті подбати про свою державу?

Що під ногами є успадкована земля, та чи ж вона своя,

Як служить не тобі, а тим, хто відібрав у тебе й волю?

Що материнську твою мову плюндрують і забороняють?

Що од голоду світ за очі тікають ті, хто напасників годує?

Що два народи, долею зведені в сусіди,

Потерпають од непорозуміння, лишаються ще й досі ворогами?..

Стоять в мовчанці, зворушені од стрічі два пророки.




[1] Факт зустрічі Івана Франка й Теодора Герцля взято зі спогадів Василя Щурата, а також зі статті Каменяра «Мої знайомі жиди», що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.



[2] Цитоване зі скороченнями взято зі статті Івана Франка «Мої знайомі жиди», що не ввійшла до Зібрання творів у 50 томах.

Це мій скромний внесок у рік Івана Франка