У час духовного оновлення і відродження, на порозі воскреслої України, архіважливою є проблема української ментальності. Мусимо знати, хто ми є, щоб будувати державу відповідно до основних рис українського характеру і психологічного стрижня нації.
Реалізація потуг українського менталітету на державному рівні, на основі національних цінностей, здатна зробити цивілізовано-шляхетним життя і діяльність народу. Потрібна велика праця для всебічного наукового відтворення правдивої історії України, звільненої від перекручень, фальшувань та ідеологічних викрутасів, бо знання минулого свого народу – прямо причетне до вибору народом своєї історичної долі в майбутньому.

Історія ментальностей один з найперспективніших напрямків досліджень серед сучасних зарубіжних історичних шкіл. Вперше в науці поняття ментальності як результат колективної психології суспільства вжили медієвісти Л.Февр і М.Блок. У царині філософії тема ментальності постала значно раніше. Один з піонерів, хто спробував розв’язати її через призму ідеалістичних позицій, це О. Шпенглер. Видатний мислитель, розглядав світову історію як феномен множини культур. В значній мірі послідовником Шпенглера у цьому напрямку був М. Бердяєв, але різко опонував йому у питанні заперечення загальнолюдської історії і культури. Бердяєв вважав, що національна своєрідність культури не виключає її загальнолюдської значущості. “Універсально-загальнолюдське міститься в індивідуально-національному, котре стає значним, саме своїм оригінальним досягненням цього універсально-людського”, - писав він у праці «Русская идея».

Загалом же, спроби пізнати і зазирнути вглиб української психіки, такі важливі для нашого часу, мають давню історію. Вже у літописця Нестора можна знайти характеристики окремих племен, з яких згодом сформувався український народ. Вже тоді «рідні» йому племена протиставляв чужим племенам – новгородцям, а особливо в’ятичам.
Чужоземні подорожувальники, географи, історики, починаючи від Геродота і до наших днів неодноразово давали характеристики нашого народу, та його духовності.
Започаткував систематизацію відомостей про наших предків, подавані давніми письменниками на початку 20 століття академік М.Грушевський.
Його слідами пізніше пішов В.Січинський, видавши доволі відому збірку
«Чужинці про Україну».

Чималі заслуги у цій царині діяльності мають Котляревський і Квітка-Основ’яненко, як будителі національної свідомості у сутінках 19 століття.
Вони були достойними попередниками Т.Шевченка, І. Франка, Л.Українки,
які відкрили глибину і красу української душі, перед зденаціоналізованою інтелігенцією. В пошуках означення провідних рис української вдачі працював і професор М. Костомаров, і видатний письменник І.Нечуй-Левицький. До вивчення цієї проблематики зверталися – В.Липинський, проф. Щербаківський, проф.В.Петров. З дослідників ближче до наших днів, маємо згадати - Д.Чижевського, О.Кульчицького, М.Шлемкевича, Е.Онацького.

В яких же найвизначальніших рисах криється багатоскладова загадка української душі?
При формуванні та становленні психіки пріоритетну роль відіграє колективне несвідоме. Згідно з висновками К.Г.Юнга, воно вимальовується із залишків та наслідків колективних переживань певної етно групи, як підсвідомі реакції на постійно відновлювані особливі умови її буття. Першорядний архетип українського колективного несвідомого – є тип родючої, доброї Землі, який має опертя на багатовіковий досвід співжиття народу Хліборобів з Матінкою-Землею. Такий архетип нівелює світоглядні настанови українців до вольової активності, водночас схиляє до замисленої споглядальності. Ряд чинників формування української психіки призвели до «стилю прихованості», як можливої відповіді на зовнішній тиск, переваги малої групи над великою спілкою, в соціальному сенсі. Ця прихованість формувалася впродовж віків, окрім того, тривав майже безперервний процес нищення найактивніших одиниць народу ( «активної меншості» за А.Тойнбі), цей процес тривав від татарської навали і аж до середини 20 століття
( включно з колективізацією, трьома голодоморами, та репресіями більшовицького режиму за весь час його існування).

Традиційні для нашого народу архетипи були придавлені євразійською матрицею світосприйняття. У таких умовах не було місця для яскравої, самодостатньої одиниці, відповідальної за життя свого народу і власне життя.

Доба довготривалої неволі залишила в душі глибокі рани, але не зламала глибинний стрижень. За зовнішнім спокоєм і врівноваженістю прихований потужний порив до Волі. Волелюбність нашого народу підтверджують визвольні рухи, які тривали з перервами протягом віків. Наш народ століттями не мав своєї держави, а відтак, і спільноти, яка б відповідала його духовним запитам. Тому дуже часто особистий інтерес людини і «не своєї» держави не збігався. Адже тільки у рамках власної держави найповніше забезпечуються права особистості на фундаменті національних і загальнолюдських цінностей.

Для того, щоб розпочати нову сторінки своєї історії, бажано позбутися рецидивів рабської психології, « хохлацької розляпаності і сахаринності».
Навзамін ввібрати в себе – Волю і Мужність, помножені на Розум. Безперечно, високий ліризм, емоційність, чутливість, що відбивається у вишуканому естетизмі української натури, у знаменитій пісенності, і у не менш знаменитому гуморі – це дар з Небес. Але надзвичайне мрійництво і емоційність позбавляють в значній мірі раціо-вольову частину психіки і час від часу, приносить немало лиха нашому народові. Українець частенько переповнений спокоєм, фатумом чогось неминучого, та покірністю долі, чим відрізняється від європейця, який летить як «стріла у вічність»(Ніцше), здобуваючи безсмертя.

Дуже важливо для національної вдачі українців має специфіка життя і традиції української родини. Величезну роль у родині посідає Жінка, точніше Жінка-Мати. Спираючись на життєві спостереження, можна зауважити, що українська жінка активніша в громадському житті, ніж представниці інших народів. А що вже чудовий тип української жінки, яка вражає – мужністю, героїзмом, стоїчністю, як наприклад Л.Українка, О.Теліга, О.Басараб, О.Мешко. і багато інших видатних дочок нашого народу. В самій назві Україна закодований символ « Україна-Мати». Вживаючи лексему «Ненька-Україна» водночас засвідчуємо свій патріотизм у формі відданості дітей матері. В релігійному житті України значно поширений культ Богоматері.
Пояснення заховане у матріархальному устрої родини, де провідна роль належить матері.
З вищесказаного випливає цікавий висновок, відповідний до кордоцентричності української вдачі, її емоційно-почуттєвого характеру.
Із цим, також узгоджується індивідуалізм наших земляків, та водночас байдужість до загальнодержавних інтересів. Такі колективні риси українського народу в різні історичні періоди чимало шкодили нашим попередникам, і це є однією з причин тривалої бездержавності чисельно великого народу.

Випробування держави і її громадян в глибинному смислі є платою за минулі «колективні гріхи», в тому числі і за надмірну приземленість і матеріалізм, а також за участь у побудові чужої імперії. Але ці випробування повинні дати поштовх до саморозвитку і самовдосконаленню народу, та переконають, що своє майбутнє потрібно будувати самому, а не чекати допомоги, наче милостині з Заходу, чи Сходу…

Ми всі разом, і кожен зокрема, повинні змінюватися, працювати над собою і глибше пізнавати свою історію і відновлювати історичну пам'ять.
Твердо переконаний, що Україна ще здивує світ, оскільки має особливу місію – через піднесення власної духовності, нести у Всесвіт духовне відродження.


Андрій Будкевич - Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.

Текст з недалекого архіву.