Ніч ховається за ранок –
ось і день новий настав
і вуаллю із туману
опускається на став.
Трави, росами умиті,
день доводять до пуття,
час, пресований у миті,
випромінює життя.
А на обрії – о диво –
сяйво ранішніх заграв.
Потягнувся день сонливо
і на повну міць заграв.
Просинь неба ізвисока
оглядає білий день
і про синь моргає оком,
що за хмарами гряде.
Хтóзна, чи згодяться хмари
небо вимити до дна,
а чи, може, грім ушкварить
й знахабніє дощ – хто зна?
Не злякати нас дощами
(не боялися ж зими),
думає, що кине камінь
в нашу грядку дощ – а ми
будем скиглити, що нежить
подолає нас умить? –
У суху пірнем одежу:
більше нежитю – не жить

Не втрачаймо ж бо довіри
до багатства мовних плес:
вчімося, вилазьмо з шкіри
і – до віри у прогрес!

01.02.2017

* - гра слів