Шість весен тому травень був медово-млосною теплицею. Ми рятувалися протягами, які бувають лише перед останнім метро. Голова не трималася на плечах, зачіска розпадалася і каскад із малинових хвиль раз у раз падав на груди двометрового коханця, русявчика з очима кота. Я називала його повним іменем, без зменшувальних. І досі, того, кого люблю, я називаю повним іменем.
Шість весен тому найвагомішою втратою була майка, порвана в парковій смузі Лісової за приємних обставин. А найхвилюючі зустрічі відбувались на виметеній кльошами бруківці міста Ярослава.
У нас були різні біоритми і банкомати. Ми постійно втрачали зв'язок, і ніколи - солодкого відчуття потягу при згадці про травневі протяги.
А далі настала зима, коли "повітря було розріджене і пряне, над містом літали сталеві голубки, а не плахи" (с). Кльоші стали замалі і недоречні. Червона гілка метро випала з мого щоденного маршруту. А зеленоокий любка скурвився на руском полє драми та експериментів.
Шість весен тому ми жили в мистецькому гетто і не цікавилися політикою. Так само, як з'єднання кислоти гасять лужне середовище, підступні гормони гасили явні маркери ворожих кодів та переконань.
Тому я вдячній тій зимі. Вона показала, що перець буває в аерозолях. А також те, що гівно спливає не лише з відлигою.

14 травня 2017 року