Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, наче тополь в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, наче тополь в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
2025.11.29
18:07
Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
2025.11.29
17:23
Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
2025.11.29
16:33
У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
2025.11.29
11:36
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
2025.11.29
10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
2025.11.29
09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
2025.11.29
07:11
Гучніше вже в суглобах тріск,
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
2025.11.29
01:38
Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
2025.11.28
22:16
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2025.11.28
21:41
Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
2025.11.28
19:39
ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
2025.11.28
17:51
Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
От зайчика
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
От зайчика
«От зайчика» - бытует кое-где такая магическая формула. Ею в моем детстве мама, реже бабушка и уж совсем редко папа обозначали нечто неожиданное, внеочередное, без повода. Это всегда интересное, приятное, однако не обязательно из ряда вон. Хотя нет, именно из ряда вон: не потому, что дорого, редкостно или эксклюзивно, а потому что … потому что иначе, без «зайчика» взяться бы не могло. Книга, привезенная командированным родителем из соседнего города. Первый в сезоне арбуз – это и в Херсоне радость. Каравай сельского хлеба в городе, где в магазинах только батон и «кирпичик»; вкусный батон и душистый «кирпичик», но каравай – это же другое. Это из сказки. «От зайчика».
Мой зайчик был щедр и регулярно передавал гостинцы, пока не исполнилось мне лет 6 (потом реже). Гостинец принимался, а его природа объяснений не требовала. Мама работала на станции защиты растений; станция, само собой, располагалась подальше от растений и от вредителей, чуть ли не в центре города, и знал я об этом прекрасно. Однако воображение мало заботится такими пустяками как знания, факты и доказательства; поэтому рисовало оно мне аккуратного серого зайчишку, который на краю ослепительно-желтого пшеничного поля поджидает маму, чтобы сунуть ей гостинец и неспешно ускакать в злаки. Мама принимает гостинец, останавливается на обочине грунтовой полевой дороги (глубокие колеи, три темно-зеленые полосы спорыша – широкие по обочинам и узкая посередине) и смотрит из-под ладони вслед зайчику. Жарко; пахнет сухой землей и степной травой; воздух неподвижен, и облака неподвижны, и хлеба неподвижны – только колосья там и сям кланяются, отмечая путь зайчика. Где-то высоко, невидимые в прозрачном небе, посвистывают жаворонки. Мама прячет гостинец в сумку, и поле немедленно исчезает, и умолкает жаворонок, и нет больше никакой грунтовой дороги, окантованной спорышом. Есть только городская оживленная улица, оранжевый автобус, в автобусе мама, а в маминой сумке – что-то «от зайчика»…
А потом папа купил машину. Поехали мы за ней куда-то на самую-самую окраину, где уже начинались поля, фермы, баштаны и виноградники. Пока папа оформлял документы, я вышел прогуляться. Обошел контору, свернул за угол, а там: ослепительно-желтые голубоглазые хлеба; жарко; спорыш; посвистывают жаворонки; пахнет… Все именно так, как я и представлял про своего «зайчика». И я отправился его искать.
Разумеется, зайчика я не нашел, и потом уж родителям пришлось разыскивать в злаках меня. Как видите, меня нашли; но вовсе не это кульминация моего головокружительного рассказа. Тут вообще не будет кульминации.
Зайчика я вспомнил совершенно случайно, вне всякого контекста; он всплыл в разговоре с другом, и речь мы вели о вещах прозаических и скучных. Однако зайчик, как ему и полагается, вне всякой очереди и без повода появился из ослепительных хлебов и вручил свой гостинец. Откуда вообще взялся этот зверь? Может быть, его сочинили в незапамятные времена какие-то темные, невежественные, наивные люди, которые поклонялись животным тотемам. Может быть, он родился во временах совсем недавних, когда пром-, культ- и продтовары от грызунов были безопаснее любой неатеистической метафизики и всех «что бог послал, со мной переслал». Осознанно, намеренно не хочу выяснять происхождение зайчика.
А еще можно спросить «а был ли зайчик?» или сравнить этого странного зверя с анекдотическим ежом, приносящим незнакомым людям что ни попадя. Все это возможно, но требует известного цинизма. Но я не хочу спрашивать и сравнивать; а после моих детских воспоминаний мой взрослый цинизм мне отвратителен…
Что же, отвращение схлынет, и жизнь пойдет дальше, как обычно. Но каким бы ни было это «обычно», из него уже никак не выбросить ушастого грызуна, бескорыстно творящего добро. И как знать: может быть, это мимолетное распознавание цинизма в себе – последний, главный, самый важный подарок «от зайчика»? Не знаю, не знаю…
…А был ли зайчик?
2017
Мой зайчик был щедр и регулярно передавал гостинцы, пока не исполнилось мне лет 6 (потом реже). Гостинец принимался, а его природа объяснений не требовала. Мама работала на станции защиты растений; станция, само собой, располагалась подальше от растений и от вредителей, чуть ли не в центре города, и знал я об этом прекрасно. Однако воображение мало заботится такими пустяками как знания, факты и доказательства; поэтому рисовало оно мне аккуратного серого зайчишку, который на краю ослепительно-желтого пшеничного поля поджидает маму, чтобы сунуть ей гостинец и неспешно ускакать в злаки. Мама принимает гостинец, останавливается на обочине грунтовой полевой дороги (глубокие колеи, три темно-зеленые полосы спорыша – широкие по обочинам и узкая посередине) и смотрит из-под ладони вслед зайчику. Жарко; пахнет сухой землей и степной травой; воздух неподвижен, и облака неподвижны, и хлеба неподвижны – только колосья там и сям кланяются, отмечая путь зайчика. Где-то высоко, невидимые в прозрачном небе, посвистывают жаворонки. Мама прячет гостинец в сумку, и поле немедленно исчезает, и умолкает жаворонок, и нет больше никакой грунтовой дороги, окантованной спорышом. Есть только городская оживленная улица, оранжевый автобус, в автобусе мама, а в маминой сумке – что-то «от зайчика»…
А потом папа купил машину. Поехали мы за ней куда-то на самую-самую окраину, где уже начинались поля, фермы, баштаны и виноградники. Пока папа оформлял документы, я вышел прогуляться. Обошел контору, свернул за угол, а там: ослепительно-желтые голубоглазые хлеба; жарко; спорыш; посвистывают жаворонки; пахнет… Все именно так, как я и представлял про своего «зайчика». И я отправился его искать.
Разумеется, зайчика я не нашел, и потом уж родителям пришлось разыскивать в злаках меня. Как видите, меня нашли; но вовсе не это кульминация моего головокружительного рассказа. Тут вообще не будет кульминации.
Зайчика я вспомнил совершенно случайно, вне всякого контекста; он всплыл в разговоре с другом, и речь мы вели о вещах прозаических и скучных. Однако зайчик, как ему и полагается, вне всякой очереди и без повода появился из ослепительных хлебов и вручил свой гостинец. Откуда вообще взялся этот зверь? Может быть, его сочинили в незапамятные времена какие-то темные, невежественные, наивные люди, которые поклонялись животным тотемам. Может быть, он родился во временах совсем недавних, когда пром-, культ- и продтовары от грызунов были безопаснее любой неатеистической метафизики и всех «что бог послал, со мной переслал». Осознанно, намеренно не хочу выяснять происхождение зайчика.
А еще можно спросить «а был ли зайчик?» или сравнить этого странного зверя с анекдотическим ежом, приносящим незнакомым людям что ни попадя. Все это возможно, но требует известного цинизма. Но я не хочу спрашивать и сравнивать; а после моих детских воспоминаний мой взрослый цинизм мне отвратителен…
Что же, отвращение схлынет, и жизнь пойдет дальше, как обычно. Но каким бы ни было это «обычно», из него уже никак не выбросить ушастого грызуна, бескорыстно творящего добро. И как знать: может быть, это мимолетное распознавание цинизма в себе – последний, главный, самый важный подарок «от зайчика»? Не знаю, не знаю…
…А был ли зайчик?
2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
