По закінченні філфаку Київського університету мою дипломну працю за рекомендацією Лідії Булаховської, доньки славнозвісного мовознавця, взяли в збірник наукових статей і запропонували стати аспірантом Інституту літератури.
Через деякий час завідуючий відділом покликав мене на розмову і замість, як гадалось, представити мене іншим співробітникам, відвівши погляд убік, сказав: «Вибачте, але Ви не підходите нам». І, певно ж здогадуючись яким буде моє запитання, прорік: «Ви старі для молодого науковця».
Що я міг протиставити цьому аргументові? Справді, мені щойно сповнилось двадцять дев’ять. Але ж не я, подумалось, просився в науковці, а мої знахідки в теорії перекладу, яких тоді, мабуть, бракувало відділові, стали причиною згаданої рекомендації. Знаючи, в якому віці мій судія сам став науковцем і що встиг зробити, переживши душевний струс, я наважився спитати: «А звідки Ви знаєте, що молодший од мене аспірант досягне чогось більшого?»
Запитання було риторичним, тож, не чекаючи відповіді, я попросив вилучити мою працю із збірника і, не попрощавшись, вийшов.
Тільки через деякий час, згайнувавши чимало часу на пошук роботи в редакціях газет і часописів з проханням дати місце бодай коректором, я дізнався, чому згаданий учений так і не заглянув мені у вічі, що стало причиною подальших численних відмов: недремне око агентів держбезпеки через мою нехіть співпрацювати з ними повсюди обганяло мене.
У цю скрутну пору допомога надійшла звідти, звідки я її не очікував - з великої хати, як називали тоді ЦК компартії України, де працював приятель моєї однокурсниці. Він домовився з кіностудією , щоб мені дали підробіток у дубляжному відділі.
Не знаю, як тепер, а тоді російські стрічки не перекладали, як час-густо подибуємо тепер одноманітними голосами чоловіка й жінки, а дублювали. Для цього запрошували акторів театру, радіо й телебачення. Мені належало перекласти текст з російської на українську мову і стежити за правильною вимовою навіть російськомовних корифеїв сцени з Театру імені Лесі Українки.
Пригадую роботу над фільмом «Зося», коли довелося з екрана списувати молитву, а потім ще й учити актрису відтворити її польською мовою, яка була другою в моєму дипломі.
Ще й досі, як згадаю ті хай і далекі вже дні, виникає щось схоже на оскому. А тоді протягом кількох днів я не міг без болю в роті поїсти.
Річ у тім, що за кадром мало бути хрумкання . Щоб не відволікати акторів, режисер попросила мене сходити в Довженківський сад кіностудії, нарвати яблук (а це були на той час тільки кислиці) і передати на стрічку справжнє поїдання. З різних причин не вдавалося записати належним чином цей процес.
Ще раз мені довелося бігти в сад і рвати кислиці. І тут начебто у винагороду за кумедно безвихідну ситуацію, в яку завела моя згода стати позаштатним актором, я зустрів двох своїх улюбленців. які щось жваво обговорювали .
Це були Іван Миколайчук і Леонід Биков, які щось жваво обговорювали гарною українською мовою.
...Згадую ті давноминулі шістдесяті і над оскомою все ж горує незапланована сценарієм фільму зустріч з великими акторами.