Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
І етер майже бешкет, адже так роздувсь,
що не диво прияти боїнг за мотиля.

Це ми живемо не там, де родимося – а так
усе на своєму місці, і не корить судьби,
а як стачить дрібниці, щоб з’їхав дах,
напохваті вільха, в’язи, або дуби.

Як могутніш коріння, то кріпше під осінь бздо,
щойно ти просто лист, Жодних, втім, заборон
хоч горіти всю ніч, як ввімкнеш гніздо –
і взяти на облік своїх ворон.

Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч,
на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять.
Та землю, в яку лягати – раніше, а чи пізніш,
і тільки у самоті, можна не цілувать.


«1993»