
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
2025.06.18
22:44
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Рожеві метел
Рожеві метел
2025.06.18
21:33
Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
2025.06.18
19:14
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2025.06.18
14:52
У цьому архіві знаходиться коментарі співробітників sub-порталу "Пиріжкарня Асорті", які були видалені одним з активних користувачів поетичного порталу "Поетичні майстерні" разом з його римованими текстами.
Коментарі свого часу сподобались, як сві
2025.06.18
05:43
Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
2025.06.17
22:00
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
2025.06.17
21:33
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Золотавий ла
Золотавий ла
2025.06.17
21:28
Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
2025.06.17
05:03
Посередині болота
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25
2025.06.16
23:18
Ти знаєш, я скучив за нами,
За вайбом розмов ні про що,
За зорями та небесами
І першим (ще сніжним) Різдвом.
Там юність бриніла у венах,
І світ був безмежний, мов сон,
Де кожне бажання напевне
За вайбом розмов ні про що,
За зорями та небесами
І першим (ще сніжним) Різдвом.
Там юність бриніла у венах,
І світ був безмежний, мов сон,
Де кожне бажання напевне
2025.06.16
22:22
В щасливу пору
з батьками ми.
Вони і поруч
і в нас вони.
Давно нема їх –
пролинув час –
та рідний подих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...з батьками ми.
Вони і поруч
і в нас вони.
Давно нема їх –
пролинув час –
та рідний подих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
2025.04.25
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Муха
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки
і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.
III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?
А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала
й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки
неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).
"1985"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Муха
Альфреду і Ірені Брендель
I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки
і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.
III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?
А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала
й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки
неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що купно, душі
не вмістиш в племені чи расі,
що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).
"1985"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Нова Англія"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
Про публікацію